Раптом запрацював ворожий снайпер, і майже одночасно злетів на ходу з БТРа хлопець із мобільником і пролунала команда: «На позиції!» Умить колона зупиняється, і ми вискакуємо в зеленку. Заторохтіли автомати, шквальний вогонь спрямовуємо хто куди, бо ніхто не знає, де засів той снайпер. Замовкають автомати, вслуховуємось у тишу — ворог уже не озивається. Підходимо до хлопця, який нещодавно нас знімав, я сідаю навшпиньки біля нього й бачу розірвані скривавлені груди.
— Усе! — кажу я.
Він був мертвий. Поруч із ним поранений у руку. Цей стискає зуби від болю й стиха стогне. Поки я надаю йому медичну допомогу, хтось питає, як звати вбитого. Ніхто не знає, тож хлопці дістають його документи, передають командирові. Загиблого забираємо із собою, щоб довезти до найближчого населеного пункту, де є лікарня.
Кілька хвилин відпочинку — і вже лунає команда «По машинах!». Знову заревла потужно техніка, рвонула вперед. Їдемо притихлі та пригнічені загибеллю молодого хлопця, нашого побратима.
Антон зателефонував і сповістив, що завтра приїжджає в Луганськ. Я був вільний, а ось чи зможе прийти на зустріч Юрко, не знав, тому одразу зв’язався з ним.
— До обіду буду вільний, — сказав він. — Тож зустрінемось усі разом. Ех, шкода, що не надовго, а то б ми загуляли!
— Хоча б на кілька годин зустрітися — і то добре, — сказав я.
Ми домовилися, що зранку Юрко підскочить до мене, і тоді разом будемо чекати Антона, бо не можна було покладатися на мобільний зв’язок, який час від часу зникав.
О дев’ятій годині ранку ми зустрілися. Як я скучив за малим рудим другом! Схопив його в обійми, плескаю по плечах, повторюю:
— Антоне! Невже це ти?!
— Та дай мені потискати цю руду тварюку! — каже Юрко. — А то дивись, так і роздавиш його!
Я відпускаю Антона, і він одразу потрапляє в Юркові обійми. Радіємо, як діти, тиснемо руки, плескаємо по плечах, ніби не бачилися цілу вічність. Коли трохи відпустили перші емоції, ідемо посидіти у сквері, де можна спокійно поговорити. Дорогою Антон встигає купити два літри пива та три одноразові стаканчики, і нарешті ми в тіні дерев, де можемо освіжитися прохолодним напоєм і вдосталь наговоритися.
— Розказуйте, чортяки, як ви тут без мене, — каже Антон і розтягує рота в широкій усмішці.
— Ні, спочатку ти! — каже йому Юрко.
Він розповідає, а ми з відкритими ротами ловимо кожне його слово, намагаємось усе почуте всотати в себе, як суха земля — вологу, бо Антон — частина нашої дорогої Первомайки та нашого дитинства. Він каже, що зараз ми вже не впізнали б місто, яке колись було ошатним і тихим.
— Важко знайти незруйнований будинок, — розповідає він і в деталях, які нам такі важливі, розказує, де і які будинки зрівняні із землею і який квартал зазнав найбільших руйнувань.
Ми добре знали наше невеличке місто, уздовж і впоперек обходили його, об’їздили на велосипедах. Згадуємо пригоди з дитинства, які з нами трапилися там, де вже лише купа цегли. Антон розповідає про знайомих, які вже загинули, але про долю більшості йому не відомо.
— Роз’їхалися, хто куди зміг, — каже він, — навіть найближчі сусіди не знають, куди кого занесло. Хтось подався воювати в ЗСУ, хтось виїхав в Україну до родичів, а більшість — у Росію. Частина повернулась у місто, а роботи нема. Ніщо не працює: ані заводи, ані шахти.
— Як і за що вони живуть? — спитав я.
— Дехто щодня їздить у Сєвєродонецьк та Лисичанськ на роботу, — розповідає Антон. — Звичайно, що більшість влаштувалась у Сєвєрі[11] на ринку. Удень працюють продавцями, отримують за робочий день якусь копійку, там купують харчі, а ввечері повертаються додому. Якщо пощастить не втрапити під обстріли, то нагодують родину. Хоча зараз уже менше стріляють, а раніше то був просто страх!
— Правда, що козаки ставили свої танки та гармати посеред житлових будинків, а потім туди прилітала отвєтка? — поцікавився Юрко.
— Було таке.
Розмова переходить на іншу тему, і ми робимо висновок, що інакше ми все собі уявляли і щось іде не так, як мало бути.
— Ми нічого не можемо змінити, — каже Антон. — Хто ми? Прості вояки, тож коли стали на захист своєї землі, то стоятимемо до кінця. Чи не так, друзяки?
Антон згадує, що привіз фотографії. Він зробив дві однакові для мене і Юрка, мені віддав ту, де ми з Любою.
— Потрібно для історії зробити ще одне фото! — мовить Антон. — Ось тільки фотика не прихопив!