— Не біда! Зробимо селфі, — пропонує Юрко, і ми притискаємо голови одна до одної, а Юрко витягає руку вперед. — Усміхаємось! — наказує він, і ми розтягуємо губи в усмішці. — Є!
— Роздрукуєш для всіх? — питає Антон.
— Не питання!
За розмовами час сплив непомітно, і Юрко каже, що йому пора.
— Давайте хоча б підписи на фотках поставимо! — пропоную я хлопцям.
На світлині, де ми втрьох, такі щасливі, у новенькій формі, ми ставимо по черзі підписи. Юрко збирається йти й раптом бере фото й пише «Дружба навіки!».
— Ось так краще! — задоволено всміхається він.
Антон тисне йому руку, обнімає на прощання.
— До зустрічі, Юрчику! — каже він.
Юрко біжить від нас, зупиняється на розі будинку й махає нам на прощання рукою.
— Я також незабаром піду, — каже Антон, — у мене ще є тут деякі справи.
— Не хочеться розставатися, — зізнаюсь я йому.
— Парить, як перед дощем. Чи десь вибухнуло, чи то грім? — Антон прислухається й поглядає на небо.
Піднявся вітер, і небо швидко почало затягувати хмарами.
— Невже й справді дощу дочекалися? — сказав я, підставляючи обличчя прохолодному вітерцю.
— Тоді я маю поспішити, — каже Антон.
Він підвівся й хотів уже йти, як раптом зупинився, повернувся до мене й подивився в очі.
— Ні! Не можу так піти! — мовив він різко. — Я маю тобі сказати…
— Що? — видавив я із себе, і по спині пробіг холодок.
— Я тут подумав, що може все зі мною статися, і тоді на тому світі не буде мені спокою… Хотів промовчати, але вибач, брате, не можу!
— Кажи вже!
— Я знав про Любу… Давно знав, але мовчав… Я не міг, розумієш?!
— Що з нею?
— Коли почали нас кошмарити по повній, почали привозити в лікарню поранених козаків…
— Люба що?
— Вона з однією подругою хотіла виїхати з Первомайки… Дівчата сказали, що не будуть лікувати своїх ворогів, тому хочуть піти з роботи… Їх обох постріляли прямо в лікарні… Вибач…
Я оціпенів, завмер на місці, і земля пішла з-під ніг. Якусь мить я перебував у прострації, бо свідомість не могла сприйняти почуте.
— Ні! Не може цього бути! — вирвалося з грудей.
— Це точно, Женю. Їх розстріляли.
— Коли… Коли це сталося? — спитав я, ніби щось змогло б змінитися.
— Коли ти помирав у реанімації.
— Краще б я помер, — промовив я глухо. — Чому?! Чому я тоді не помер?! Навіщо вижив?!
Я схопив за барки Антона й несамовито тряс його, повторюючи безглузде «Чому?».
Він узяв мої руки за зап’ястя, притримав їх, повільно опустив донизу.
— Вибач, Женю, — повторив він укотре.
— Де її… — Я не зміг вимовити «поховали», але Антон і так зрозумів.
— Козаки їх поховали в одній могилі, принаймні мені так розповіли, — тихо промовив Антон. — Вибач, Женю, що скажу це… Медсестер поховали навіть без труни, у мішках, нема й хреста на могилі. Я хотів знайти, де вони поховані, але тих хлопців, які цим займалися, уже вбито. Вибач, Женю.
Я поплескав Антона по плечу, сказав «дякую» і щось на кшталт того, що мені потрібно побути на самоті. Не пам’ятаю, як пішов Антон. Я прошкував кудись вулицею, брів навмання, бо світ навколо перестав існувати. Якби в той час почали стріляти «Гради», я б не чув їхніх вибухів. Я нічого не розумів і не бачив перед собою. Незчувся, як загриміло над головою, як блискало й періщив дощ. Перед очима була Люба, гарна, красива, як саме життя. Її великі прекрасні очі дивилися на мене крізь косі смуги дощу, і я чув лише її докір: «Як ти міг?!» Так вона сказала востаннє, коли ми зустрілися під зливою.
— Як я міг?! — шепотіли мої губи. — Як я міг її покинути? Не зупинити? Не повернути? Не схопити в обійми, щоб ніколи не відпускати? Чому не забрав її того дня й не виїхав в Україну, туди, де не було обстрілів, де люди не хотіли війни? Як я міг?!
Почуття провини стискало горло, заважало дихати.
— Ніколи собі не пробачу! Ніколи! — говорив я собі.
Дощ уперіщив, як із відра. І раптом у спалаху блискавки я побачив просто перед собою Любу під парасолькою.
— Любо! — несамовито скрикнув я і рвонув уперед.
Переді мною нікого! Порожня вулиця й дощ. Небо плакало разом зі мною, і небесні сльози зливалися з моїми…
Напевно, уже з десять годин повзе наша колона. І раптом попереду вибух! Зупинилися. БМП[12], що йшла попереду, наскочила на міну. Загули стривожені розмови, з переду по всій довжині колони шириться ця чутка. За нею — наступна: хлопці живі, їх розкидало на всі боки, бо їхали, сидячи на машині. Поки оглядають дорогу, біжимо в туалет до найближчих кущів. Хтось із хлопців жартує, що сідниці мов хто відбійним молотком набив. Усі стомлені дорогою й спекою.