— Вірю. І що було далі?
— Якраз перед війною взяв у банку кредит. Будинок добудував, тож потрібно було оновити меблі й техніку, а тут у Криму оголосили, що той, хто винен українським банкам, нічого не буде платити. Тож я в перші дні записався в ополчення. Не подумай, що лише заради того, щоб не сплачувати банку борг. Я повірив, що ми станемо незалежними й нарешті буде якась справедливість, щоб не приходили обдирати податківці, не було високих податків, щоб наші кошти не йшли на Київ, а лишалися на місцях і спрямовувалися на розвиток міста.
— Ви ж недовго протримались у Лисичанську, так?
— Та недовго ж, — зітхнув чоловік. — Потім справи стали зовсім кепські. Я пішов зі своїми, а додому одразу прийшли айдарівці, забрали і бізнес, і мікрик, і місце на ринку.
— Як айдарівці? Вони ж воюють, то навіщо ж їм бізнес чи місце на ринку? — спитав я, бо виникли сумніви в правдивості його слів.
— А грець їх знає! Забрали — і все! Може, комусь зі знайомих віддадуть. Це ж «Айдар»!
Володимир розповів, що приходили до дружини з обшуком, питали, де чоловік і коли повернеться. Додому дорога була закрита, тож він пішов з ополченцями далі.
— Заслали нас на позиції в ліс, де самі сосни, і наказали тримати оборону, — виливав душу чоловік. — Закинули й забули, живіть, як знаєте! Ані харчів, ані пайків не дали, тож кип’ятили воду, кидали гілочки дерев та пахучу траву й пили. Іноді хлопці ходили в село, хоча це й заборонено, приносили харчі.
— Люди давали?
— Які там люди? Кілька хат, які покинули мешканці, тож зривали замки з погребів, діставали банки з консервацією, які лишилися. А коли й того не стало, то після дощу гриби пішли, ось ми маслюки збирали й варили юшку. І так місяць прожили, точніше, не прожили, а проіснували. Тепер ось нас перевели в Луганськ, і я потрапив сюди.
— І що далі думаєш робити?
— Хочу звільнитися, але не відпускають. Я тепер тут, а дружина там сама з малими дітлахами, — невесело сказав чоловік. — І навіщо я встряв у це багно? Краще вже б податківцям на лапу давав і вдома сидів.
— Може, щось зміниться на краще, не треба впадати у відчай.
— І я так думаю! Ходять чутки, що ополченці підуть брати наш «трикутник»[13]. Ось тоді й зможу повернутися додому!
У мене з’явився новий сусід, який любив поточити ляси, але довіри він у мене не викликав, і з першого дня нашого знайомства я вже знав, що душу перед ним розкривати точно не буду. Я мав би йому співчувати, але чомусь не виходило. Чи то в мене від власного горя так зачерствіло серце, що я не сприймаю чужий біль?
Коли ми сіли в потяг, дівчатка спочатку раділи, перелазили з верхньої полиці на нижню, щебетали, розказуючи про свої пригоди. Маринка розповіла, що Ліза фарбувала собі нігті, а та сказала, що так потрібно було для спектаклю, у якому вона грала головну роль. Коли трохи вгомонилися, прозвучало запитання, на яке я чекала.
— Ми їдемо додому? — спитала Ліза. — До бабусі, дідуся й Солі?
— Ні, мої сонечка, ми зараз не можемо поїхати в Луганськ.
— Бо там стріляють? — спитала Маринка.
— Так.
— А тоді куди ми їдемо?
— Ми поїдемо в гості до хороших людей. У них ще є діти, тож вам там не буде сумно!
— А ти будеш із нами?
— Там вирішимо, — ухилилась я від відповіді.
— Ми хочемо бути з тобою, — заявила Ліза.
Після цього дівчатка якось притихли, притислися до мене з обох боків. Я згадала, що привезла їм браслетики, зроблені власноруч, надягла на їхні зап’ястя синьо-жовті фенічки.
— А з цим можна буде ходити до школи? — поцікавилася Ліза.
— Звичайно!
На зупинці зайшов солдат у військовій формі з наплічником. Він був зовсім юний, високий, довготелесий, із сумними очима. Було помітно, що він дуже стомлений. Від нього пахло димом і порохом, і я зрозуміла, що він звідти, де такі запахи є звичайними. Юнак замовив чай, із задоволенням випив склянку гарячого напою.
13
«Трикутник» — так місцеві називають за географічною близькістю три міста: Рубіжне, Сєвєродонецьк і Лисичанськ.