Знову думки повернулися до особистої проблеми. У Старобільську я написав розписку про співробітництво зі слідством. Одразу ж поцікавився, чи правда, що мене завербують до співпраці.
— Сказати відверто? — усміхнувся, почувши моє запитання, чоловік. — Тебе ніхто не змушуватиме до співпраці. І знаєш чому? Бо ти вже розкритий, тому не цікавий, а ще одне «Чому?» додумай сам.
Зараз я знав оте «Чому?». На мене не можна покластися, бо я зрадив козаків, потім — бойовиків ЛНР, тож можу зрадити кого завгодно. Усвідомлювати таке не дуже приємно, але правда не завжди солодка. Головним було те, що я знайшов себе, утрапив на свій шлях і маю ним іти по життю з гідністю.
До мене запросили журналіста місцевого телебачення, і він записав невеличкий сюжет, де моє обличчя було прихованим. Мені ще довго доведеться жити з прихованим уже не обличчям, а минулим — і від цього нікуди не дінешся.
Спостерігаючи з балкона за невгамовними швидкими ластівками, я подумав про те, що іноді з бідою приходить щастя, а в зовні нормальних речах часто криється біда. Якби я не пройшов свій шлях випробувань, не наробив помилок, я б і досі не знав, що щастя можна знайти в буденних речах. Якби не сталося те, що було зі мною, я б не знав, що навіть просто жити в мирному місті — це вже щастя, а зробити щасливою свою землю можна не війною. Не з того потрібно було починати. Якщо не влаштовує керівництво країни, потрібно домогтися того, щоб воно працювало на благо свого народу, а не розривати державу на частини, вигадавши примарну райську країну.
Чомусь саме зараз згадалася притча про умовність людського бачення. Якось два янголи мандрували й зупинилися на ніч у будинку заможної родини. Негостинні господарі поклали їх у холодному підвалі. Один із янголів помітив у стіні діру й замурував її, другий поцікавився, навіщо він це зробив, на що той відповів: «Речі не є такими, якими здаються». Наступної ночі вони потрапили до гостинної, але бідної родини. Їх нагодували і вклали спати в теплі ліжка, а наступного дня господарі знайшли мертвою свою корову, яка була їхньою єдиною годувальницею. Тоді один янгол спитав іншого, чому перший господар був до них непривітним, і йому він замурував діру, а другий поділився з ними останнім, але янгол не вберіг їхню корову. «Часто речі не такі, якими видаються, — сказав янгол. — У підвалі в дірі був скарб із золотом, але господар — нехороша людина, і я замурував стіну, щоб він не знайшов добра. Другої ночі за дружиною господаря прийшов янгол смерті, але я віддав йому корову»[16].
«Усе, що нам дається, на нашу користь, але часто ми це розуміємо лише з часом», — підсумував я свої роздуми й зробив ковток уже холодної кави.
Уранці я забрала медичну картку Солі й пішла до лікаря на консультацію. Було несила дивитися, як вона змінилася, замкнулася в собі й соромиться виходити на люди, щоб не витріщалися на її пальці. Біля під’їзду зустріла сусідку, що живе поверхом нижче, і вона сьогодні зі мною чемно привіталася. Дивна людина! Коли зустрічає мене у військовій формі, робить вигляд, що ми незнайомі, і не вітається; коли я в цивільному одязі, вона сама люб’язність. Іноді мені хочеться сказати їй: «На мені немає балаклави, а ви мене не впізнаєте», — але не хотілося псувати стосунки із сусідкою. Ася розказувала, що в місті ще багато таких, які й досі чекають повернення «наших рєбят». Можливо, і дивна сусідка з них? Кілька разів за останні місяці містом повзли чутки, що в певну дату ополченці знову повернуться. Іноді навіть доводили слабкодухих до паніки, і ті терміново тікали з міста. Це було тоді, коли поширилися чутки, що місцева влада вже домовилась з ополченцями, щоб без бою здати місто. Не знаю, що треба мати в голові, щоб повірити в таку дурню. Часто чути віддалені вибухи на лінії розмежування, але мешканці міста вже так звикли до цих звуків, що зазвичай на них особливо не реагують, принаймні від бахкання на полігоні з міста не біжать.
Лікар добре знав історію хвороби моєї сестри, тож лише підтвердив мої припущення, що для відновлення роботи пальців потрібні операції та довготривала реабілітація.
— У випадку вдалих операцій вона зможе грати на скрипці? — запитала я лікаря.
— Цього я не можу гарантувати, — відповів він. — Можливо, з часом вони повністю відновлять свою роботу й чутливість, але поки ще рано про таке думати. Потрібно знайти кошти для операцій та реабілітації, і немалі.