— Не хочу, — сказала вона.
У її очах були сум і якась безнадія. Мені знайомий такий стан, тож хотілося хоча б чимось її розрадити.
— У вас сварливий характер? — усміхнувся я.
— Сварливо-бунтівний, — серйозно відповіла вона.
Ми пройшлись алеями в один бік, звернули на іншу доріжку.
— Хочете послухати притчу про юнака з поганим характером? — запитав я дівчину.
— Тобто про вас? — трохи веселішим голосом спитала вона.
— Не зовсім. Так ось, слухайте. Юнакові з поганим характером батько дав мішок цвяхів і сказав: «Забивай один цвях у ворота саду щоразу, коли втратиш терпіння або посваришся». Першого дня юнак забив тридцять сім цвяхів, потім став потроху контролювати себе й таким чином зменшував кількість забитих. Так він зрозумів, що легше себе контролювати, ніж забивати цвяхи, і одного дня не забив жодного. Тоді батько сказав: «Виймай один цвях щодня, коли не втрачатимеш терпіння». Згодом прийшов день, як син зміг похвалитися батькові, що витягнув усі цвяхи. Батько підвів юнака до воріт і сказав: «Ти добре поводився, і це похвально, але поглянь, скільки дірок лишилось у воротах! Ніколи вони не будуть такими, як раніше». І тоді юнак зрозумів, якої шкоди завдавав своєю поведінкою не лише собі, а й іншим людям[17].
— Повчальна, — промовила вона. — Мені сподобалася.
— Людям простіше руйнувати, ніж будувати.
— Згодна.
— Я б з’їв морозива.
— І я.
— Зачекайте тут! — сказав я й поквапився до найближчого продуктового супермаркету на розі.
Ми ласували «Каштаном» і не набридали одне одному запитаннями. Вересневий день навівав спокій, і я не пошкодував, що вирвався з чотирьох стін.
Останнім часом я часто задумуюся про те, наскільки різниться життя в зоні бойових дій і мирне. Прокидаюся зранку в тиші та ловлю себе на думці, що вона мене лякає більше, ніж розриви мін, а коли була там, найбільшим бажанням вважала тишу. Там були два кольори: чорний і білий, а тут усе кольорове, та є один невизначений, який має назву «байдужість». Проукраїнські мешканці міста більш активні, ніж патріоти в інших місцях країни, недарма ж кажуть, що нема страшнішого бандерівця, ніж луганський та донецький. Особливо в тих, хто пережив окупацію, занадто загострене почуття справедливості. Вони ранимі й непримиримі до сепаратистів, але мене дивує та частина людей, які мають колір байдужості. Їм узагалі до одного місця, яка буде влада й під яким царем жити, аби була робота, дешеві комунальні послуги та харчі. Якось можна було б їх зрозуміти, бо звичайна людина не повинна бідувати, але вражає те, що вони й пальцем не поворухнуть, аби щось зробити для цього, уважаючи, що це повинні робити за них інші.
Зранку ходила звірити розрахунки за комунальні платежі, довелося постояти в черзі й почути таке:
— Тарифи високі, платити нема чим. Он на Західній увесь час мітингують і чогось таки добиваються, а в нашому місті найвищі по Україні тарифи за опалення. Чого ж ті западенці не виступлять за нас? Собі домагаються всього, а за нас мовчать.
Було б смішно, якби не так сумно. Мій внутрішній бунтар був зараз пригнічений утратою мами, тож тихо промовчав.
Коли повернулася додому, дівчатка ще спали, а на кухні мене чекала Соля. Я їй розповіла про почуті розмови, трохи пожартували, але вийшло з присмаком суму.
— Цієї ночі мені знову снились айдарівці, — сказала сестрі, готуючи сніданок, — і мертві, і живі. Мені здається, що так буде завжди: пережите там ніколи мене не покине, і я буду жити далі з вічним почуттям провини.
— За те, що звільнилася з батальйону?
— За те, що живу, а вони — ні. Хіба що доведеться втішати себе тим, що житиму за себе й за них.
Соля взяла червонобоке яблуко з вази на столі, відкусила й сказала:
— Якось я читала, що потрібно відпустити почуття вини, бо так розпорошується енергія, а на тобі ще й лежить відповідальність за дітей і… за мене.
— Ти знову? — я поставила каструлю на плиту, подивилася на неї з докором. — Зберемо кошти, тебе прооперують, і все буде добре.
— Де зберемо? Знайдемо на дорозі? — Соля гірко посміхнулась.
— Цю тему закрили. У продовження попередньої. Знаєш, що я помітила? Я стала добрішою й почала більше цінувати життя, — сказала я, знову взявшись до роботи.
— А я часто думаю про того юнака, який допоміг нас звільнити, — сказала Соля й узялася знову гризти яблуко. — Він дуже ризикував, але чому? І що з ним сталося далі?
— Нехай тебе не турбує доля сепаратиста. Він підняв зброю на українців, тож що б він там не зробив хорошого, це не робить йому честі. Він бойовик, сепаратист і не вартий того, щоб ти думала про нього.