У ресторанi, де я знехотя колупав виделкою нiжку ягняти, запечену в сметанi й прикрашену базилiком, були виннi льохи. Туди час вiд часу спускалися туристи на дегустацiю. Я пiдкликав хазяїна, познайомився з ним — його звали Семюель Росса — i, заплативши кiлька лiр, увiйшов у прохолодне пiдземелля. В напiвмороцi бiля стiн стояли бочки з вином, а на дерев’яних полицях лежали пляшки з напоями рiзних сортiв. Пiдземний лаз, обгороджений турнiкетом, вiв кудись углиб — iз нього вiяло вогкiстю. Таких таємних ходiв на островi — безлiч. Пiд час воєн їх використовували як бомбосховища чи переходи з одного до другого будинку (ба навiть мiста). Мiсцевi жителi не дивувалися, коли копачi колодязiв натикалися на кам’янi коридори. Я запитав у Сема дозволу зайти за турнiкет.
— Це небезпечно, — сказав вiн. — Я й сам не бував далi вiд другого повороту. Можна не повернутись… У вiйну мiй батько переховував тут пiвмiста, а нинi син улаштовує дискотеки…
Я скуштував кiлька рiзновидiв вин, особливо налягаючи на «Шардоне». Вона теж пила його…
— Я чув, що хтось приїхав домовлятися про постачання цього вина за кордон, — нiби мiж iншим сказав я.
— Невже? — здивувався господар. — Я нiчого про це не знаю.
Бiльше говорити не було про що. Я шукав нагоду вiдiслати його нагору. Раптом у пiдвал спустилася група туристiв, i господар побiг до них. Скориставшись iз метушнi, я пiрнув пiд турнiкет i зробив кiлька швидких крокiв уперед — темрява вiдразу ж заковтнула мене.
Я давно не вiдчував справжнього холоду, з того часу, коли бовтавсь у вiдкритому морi. З теплих речей у мене була тiльки легка курточка з вовняною пiдбивкою. А тут менi раптом стало дуже зимно. Стiни лазу були круглими, вологими i гладенькими. В темрявi я не мiг просуватися далi i просто присiв навпочiпки, замружившись… Вогкiсть i крига проникали в мене. Я навiть почув завивання хуртовини, свист вiтру i шкрябання вкритих ожеледдю гiлок по склу…
…Коли все це закiнчиться, знав я, над ранок сад буде бiлим i пухнастим, як цукрова вата. Треба буде вдягти шапку, взутися в чоботи i вийти в молочний запах першого снiгу, за легку завiску, що огортає свiт прохолодним серпанком. Можна буде пiдiйти до грона пiдмерзлої калини i «склювати» її прямо з куща, обпалюючи губи кислувато-гiрким, таким не схожим на iншi, соком. Я робив так у дитинствi. Можна вiдламати вiд ринви бурульку й уявити, що це — льодяник. Бурульки, зацукрованi iнеєм, здавалися менi надзвичайно смачними. Можна засiсти за телефон (це вже пiзнiше, в мiстi) i скликати приятелiв. А потiм, у лiсi, на морозi, палити вогнище, пити крижану горiлку i хрумкотiти солоними огiрочками. А тодi горлати пiснi, цiлуватися з якоюсь незнайомою, але дуже гарною дiвчиною. I до нестями закохатися, не перекинувшись iз нею жодним словом. Тому що в порiвняннi з вогнем, снiгом, вiтром, щоками i вустами, якi горять, слова не мають жодного значення. Дiвчина буде схожою на ту, з бару, тiльки я побачу її очi — карi чи блакитнi (краще — синi з зеленинкою, як вода в морi) i вдихну запах її волосся, темного або свiтлого — однаково…
А потiм… Потiм ми повернемося додому. По дорозi я куплю примерзлi й дуже дорогi троянди, шампанське й цукерки «Асортi» вiд кондитерської фабрики «Зоря» (якщо вона ще iснує).
Я сидiв, притулившися спиною й потилицею до стiни, поглинутий галюциногенною дрiмотою. Мiй подих потроювало вiдлуння. Попереду й позаду — нiч, поруч — друзi, Дмитро i Сергiй…
— Ну, що, брате? Вставай, пора… — говорив Дмитрик.
— Вiн зовсiм закляк, — говорив Сергiй. — Прокидайся, друже… Дорога назад неблизька…
— Назад узагалi немає дороги, — говорив Дмитрик. — Повiр… Просто треба рухатися. Рухатися за чим-небудь. За часом, за вiтром, за нiччю…