— Підібрав на дорозі, — відповів Оскар. — Він поки що мандрує зі мною.
— Хіба він не має батька й матері, які б його виховували?
— Не має, бідолашний хлопчина.
Расмус сидів і вперто дивився на захід сонця. Йому було ніяково, що чоловіки балакають про нього, а він слухає.
— Якщо ви хочете знати все, то хлопець утік із сирітського притулку. І тепер шукає когось, хто б захотів його взяти.
Господар Кам’яного хутора кивнув головою.
— Ага, то це, мабуть, той хлопчик із Вестергаги, про якого вчора писали в газеті.
Він обернувся і глянув Расмусові просто в обличчя лагідними очима.
— А чого ти втік із притулку?
Расмус і далі дивився на захід сонця й нічого не відповів. Та коли господар запитав удруге, він тихо сказав:
— Я не хочу там бути.
Мабуть, господаря Кам’яного хутора вдовольнило таке пояснення, бо він більше нічого не спитав.
Путівець звивався, робив коліна, спинався на пагорки, і його перетинали ще багато воріт, які Расмус, не чекаючи, щоб йому загадали, відчиняв. Нарешті вони під’їхали до високого пагорба, такого стрімкого, що Оскар із Расмусом пожаліли коней. Вони злізли й пішли поряд із повозом.
— Скоро ми будемо на Кам’яному хуторі, — сказав Оскар.
І справді, коли вони вибралися на пагорб, то побачили перед собою будівлі. Хутір стояв на узгір’ї. Гарні червоні будівлі, які освітлювало надвечірнє сонце, здавалися затишними й гостинними.
— А не можна спитати, чи нам не дозволять переночувати тут? — прошепотів Расмус Оскарові.
Та коли вони доїхали до роздоріжжя, господар Кам’яного хутора сам спитав:
— Може, заїдете й перекусите?
— Ти хочеш, Расмусе? — жартівливо спитав Оскар.
— Так, дякую, — швидко відповів Расмус.
Бо Оскар навчив його, що не можна казати «ні», як їх запрошують їсти, бо не відомо, коли знов трапиться така нагода.
— Думаю, що буде не тільки їжа, — сказав Оскар і глянув на господаря, — а й повчання?
Але господар нічого не відповів йому.
А невдовзі вони вже сиділи біля великого відкидного столу в хутірській кухні і їли разом з господарем замішений на свинячій крові хліб із салом. Расмусові господиня принесла молока й дала звичайного хліба, товсто намастивши його маслом. Вона засміялась і сказала:
— Це найменший волоцюга, який сидів у моїй кухні, а їх тут сиділо багато.
Расмусові вона сподобалася. У неї були біляві кучеряві коси і вродливе обличчя, поважне й ласкаве.
Расмус їв і слухав, як Оскар розповідав про Ліва й Ліандера та про намисто пані Гедберг.
— Днями про це буде в газеті, — гордо сказав Оскар. — І ви зможете прочитати про мене й про Расмуса. Він таки герой.
Пані Нільсон сиділа й дивилася на Расмуса. Дивилася так довго, що йому стало ніяково, і він відвернувся.
— Сердешна дитина, — мовила вона. — Тобі було погано У Вестергазі?
Расмус дивився в тарілку й мовчав.
— Ай справді, як там у тій Вестергазі? — знов спитала пані Нільсон. — Ми вже не раз думали поїхати туди і взяти собі вихованця, але так і не поїхали. Взимку вже були зібралися, та в мене почала дуже боліти рука.
— Так, усе не виходило, — озвався і її чоловік. Расмус підвів очі від тарілки й глянув на пані Нільсон.
— Ви, звичайно, хочете дівчину? — несміливо спитав він.
Господиня всміхнулася.
— Ні, ми думали про хлопця. Бо ж у нас хутір, а своїх дітей нема, то не буде кому потім доглянути госпот дарство.
— Атож, ми думали взяти хлопця, — сказав господар.
— Кучерявого? — спитав Расмус.
Пані Нільсон вражено глянула на нього й засміялася.
— Так, а як ти вгадав? Я собі уявляла кучерявого хлопчика. Справді такого уявляла.
Расмус кивнув головою.
— Розумію, — тільки й сказав він і заходився завзято розжовувати шкірки з сала.
— Хоч може бути й інший чуб, ради бога, — сказав господар і жартома скуйовдив Расмусові рівні патли.
— Авжеж, далебі не в чубові діло, — підхопив Оскар. — Бувши вами, я б узяв собі цього героя Расмуса з рівним чубом. Звичайно, якщо він хоче.
Пані Нільсон усміхнулася до хлопця:
— Ти хотів би?
У Расмуса в грудях щось тьохнуло — невже вони хочуть його! Невже справді є хтось на світі, що хоче його!
«Ти хотів би?» — спитала ця вродлива жінка, ніби про звичайну річ. Ще б пак! Адже вони обоє гарні, Нільсон і його дружина, і напевне багаті. Кухня в них така затишна, з мідяними тарелями на стінах і ганчір’яними хідниками домашнього ткання на підлозі, хата велика, з багатьма кімнатами, вони мають дві служниці й велику червону клуню. Певне, що вони багаті.