Може, й нинішні польські посли також хочуть почути від нього якоїсь мудрої поради. Тільки що їх привело?
До зали увійшла досить значна делегація. Василько Романович нарахував вісім шляхтичів. Одного з них король знав особисто. Краківський воєвода Сулько Браницький свого часу зустрічався з Васильком, коли король Болеслав домовлявся з Данилом про похід проти котрогось із ворогів польського правителя. Шляхтич Браницький тоді був у почті Болеслава. Тепер же (Василько знав) Браницький відійшов від свого короля. Цікаво, що саме привело його сюди, у Володимир...
Прибулі підійшли до тронів і низько вклонилися. Василько злегка кивнув головою.
— Чим я завдячую таким високим гостям? — запитав він, запросивши прибулих сісти на крісла вздовж стіни зліва.
Сулько Браницький вже було сів, але підвівся і вийшов на середину зали.
— Ваша величносте! До вас прибули зем’яни[8], яким болить доля нашої землі, — сказав він. — Лише це і віра у вашу мудрість примусила всіх нас покинути свої вислуги[9] й прибути у стольний град Володимир.
Браницький назвав усіх присутніх, причому шістьох із них Василько Романович не знав зовсім, а про сьомого чув мимохідь, але пов’язував його з зовсім іншою людиною.
— Я вас слухаю.
— Дозвольте, Ваша величносте, спочатку пояснити причину нашого занепокоєння.
— Авжеж!
— Дякую. Не буду займати вашого дорогоцінного часу, тим більше що вам, безумовно, відома ситуація, що склалася у королівстві. Тому почну з головного. Як ви знаєте, король Болеслав не має потомства. Напевне, звідкись згори йому і його благочестивій жінці Кунегунді начертано прославитися в іншому. Хоч усі ми зичимо нашому королю здоров’я і ще довгих років життя, природно, не може такого бути, щоб у нього не було наступників.
— Наскільки мені відомо, і не тільки мені, а й вам також, ваш король уже призначив свого наступника, — здивовано перебив Браницького Василько.
— Так, призначив, — неохоче підтвердив шляхтич. — Сина куявського князя Казимира Лєшека.
— Так у чому річ? Лєшек також із королівського роду Пястів, уже із досвідом. Гадаю, що з часом він стане добрим королем. А поки Болеслав ще живий. Чи не здається вам, панове, що ви спішите списати вашого короля?
Сулько Браницький подивився на своїх супутників, неначе шукаючи у них підтримки, потім продовжив:
— Усі ми бажаємо довгого життя нашому королю Болеславу, але крайова шляхта не хоче, щоб потім нами правив Лєшек.
— Чому?
— Ця проблема виникла через те, що у Болеслава Сором’язливого немає нащадків. Ми не хочемо, щоб це повторилося згодом.
Василько Романович перезирнувся з сином Володимиром.
— Тобто? Ви хочете сказати, що і Лєшек, як і Болеслав, прийняв обітницю цнотливості? Вашим королям зайнятися більше нічим?
— На жаль, це не так, Ваша величносте! Лєшек дійсно не може мати потомства, але зовсім з іншої причини, ніж Болеслав, — відповів Браницький.
— З іншої? Що ви маєте на увазі?
— Його жінка Агрипіна стверджує, що Лєшек не може стати батьком. Зараз до нас доходять чутки з його позавроцлавських володінь, що Лєшек лікується за допомогою жаб та змій. Це не дає ніяких результатів, лише викликає огиду до нього серед людей.
Почувши таке й уявивши це, Василько скривився.
— Що ж, це й не дивно, — згодився він. — А що шляхта?
— Достойники Краю не хочуть, щоби нами правив такий король, — повідомив поляк.
— У вас є інша кандидатура?
— Так, Ваша величносте! Це опольсько-рацибузький князь Владислав.
Василько намагався пригадати, що він знав про Владислава. Свого часу у боротьбі за австрійську корону, котру безуспішно намагався дати своєму синові Роману Данило, Владислав спочатку підтримав Белу IV, а потім перейшов на бік Отакара і вже не покидав його. П’ять років тому Владислав спробував залучити Польщу до угоди з тим-таки Отакаром, але шляхта відмовила. Тепер та ж таки шляхта просить за нього.
— Чому ви це мені кажете? — нерозуміюче запитав Василько. — Яке мені діло до ваших справ? До того ж королю сорок років, а мені вже за шістдесят. Чому я маю переживати за те, що буде у вашому краї через десять чи більше років, якщо, можливо, мене вже не буде? Шановне панство! Якщо у нас із вашим королем і є конфлікти, то це не дає вам приводу пропонувати мені угоду проти нього. Мене більше цікавлять прикордонні з вами землі, а не той факт, що один із претендентів на ваш трон не може зачати дитину.