Лев сів на край ліжка.
— Ти хочеш знати, що сталося? Не знаю... — почав Шварно. — Про те, що подібне може приключитися зі мною, я був певен. Особливо я це зрозумів влітку.
— А що сталося влітку? — допитувався Лев.
— Тоді я прибув до Латави[21]. Знаєш, після того як не стало Воїшелка (Шварно не уточнив, чому його не стало), я не міг довго відсиджуватися тут, у Холмі. Треба було показувати литвинам, що я продовжую піклуватися і про них, не лише про русичів. Тієї пам’ятної ночі мені не спалося. Неспокійні думки не давали заснути. А тут ще не на жарт розбушувалася гроза! Блискавиця вдарила у могутній дуб неподалік від Латави. Литвини зраділи. Для них це хороша прикмета, для нас же — провісник лиха. Тому я не спав. І тоді я почув за дверима шум. Останнім часом я не лягаю спати, не підклавши під ліжко меча. Я міг зустріти нападників, вони б не заскочили мене зненацька, і легко я не дався б, але я не знав, ні хто вони, ні скільки їх. Тоді я зробив єдине, що міг зробити, щоб врятуватися. Я втік. Так, Леве, утік, хоч ніколи не тікав з поля бою.
— Хто це був? — запитав вражений Лев.
— Я думав, що ти...
— Я?
— Пробач, але останнім часом твої вчинки підштовхували мене до цієї думки...
— Я ненавмисно вбив Воїшелка, — вкотре повторив Лев. — Хоч не любив його і, зізнаюся, дійсно хотів його смерті. Але це сталося випадково, присягаюся!
— Я зрозумів, що це не ти, позавчора... — сказав Шварно.
— А що сталося?
— Позавчора у Холм прибув Тройден.
— Тройден? — здивувався Лев. — Навіщо?
— Миритися.
— А хіба ви були ворогами?
— Я також так думав...
Шварно замовк. Лев бачив, що розмова виснажує брата, і хотів було перервати її, але хворий заговорив знову:
— Не слід відкладати розмову на потім, — сказав Шварно, вгадавши думки Лева. — Його у мене може й не бути. Тройден приїхав сам, якщо не рахувати чотирьох охоронців. Ми поговорили. Тройден хотів знати, що я робитиму, якщо польські князі знову захочуть, щоб Пржемисл віддав їм у володіння Литву. Я відповів йому, що мене не цікавлять подібні чутки і навіть якщо це правда, я не допущу, щоб у моїх володіннях моєю ж землею розпоряджався будь-хто.
— А що на це відповів Тройден?
— Тройден сказав, що до нього доходять чутки, — і він готовий вірити їм, — про пильний інтерес тевтонців до литовських земель. Деякі князі, особливо ті, що живуть на пограниччі з лицарями, готові знову віддатися на милість Отакару. Таким чином вони і важкої опіки тевтонців позбудуться, а заодно і за рахунок литвинів примножать свої землі.
— А навіщо миритися? — не зрозумів Лев.
До нього поволі почала доходити причина появи Тройдена у Холмі.
— Він забажав, щоб я не заважав йому укріплювати північні землі, на випадок, якщо тевтонці і поляки все ж нападуть на нього, — сказав Шварно.
— Тобто щоб ти дозволив йому чинити у себе в Кярнаве[22], що він хоче? — припустив Лев.
— Я також про це подумав, — підтвердив Шварно.
— І що ти?
— Відповів йому, що у мене достатньо сил, щоб відбити не лише німців, але й монголів разом з усім їхнім Сараєм. Я бачив, що Тройдену це не сподобалося, але виду він не подав. Потім я влаштував прощальний обід, і Тройден поїхав.
— А потім ти занедужав... — закінчив Лев.
Шварно деякий час дивився на брата.
— Їжа на столі була своя, — сказав він.
— І Тройден, що приїхав Бог знає звідки, не привіз із собою навіть бочечки вина? — здивувався Лев.
— Вино було. Але пили ми його разом.
— Це ще нічого не значить. Пам’ятаєш соломоничів, що колись допомагали батькові? Наш із тобою далекий родич...
— Едуард? — запитав Шварно.
— Едуард. Він розказував про хитрощі, до яких вдаються люди, щоб отруїти ворога. Твій гість може навіть пити з тобою з однієї чаші, а отруїшся ти один, — сказав Лев. — Що каже лікар?
Шварно усміхнувся.
— Закликає молитися. Тільки підозрюю, не за моє здравіє, а за мою грішну душу. Відчуваю, Леве, що сила поволі залишає мене. І навіть не поволі. Вчора я почувався ще не так погано.
— Добре, що ти послав за мною, брате. Мстислав прибуде також? А дядько?
Шварно похитав головою.
— Я закликав одного тебе.
— Чому не інших? — здивувався Лев.
— Бо я хочу віддати тобі свою корону, — була відповідь.
XXIII
Шварно Данилович напівсидів на підкладених за спиною подушках і важким поглядом дивився на присутніх. Тут були всі, на кого він спирався, керуючи державою: бояри, воєводи, далекі родичі, причому настільки далекі, що навіть не мріяли помишляти про корону. Всім присутнім король вірив. Вірив і в те, що й тепер вони правильно приймуть його слова. Поруч нього біля ліжка сиділа заплакана Рамуне. Вона лише сьогодні повернулася у Холм з монастиря, у якому поховали брата Воїшелка, і, лише в’їхавши в місто, дізналася про біду і про те, що нічого вдіяти вже не можна. З протилежного боку ліжка — крісло брата Лева. Від учорашньої ночі він не стулив очей. Зараз він сидить похмурий і нерадісний, хоч і знає, що казатиме брат. А Шварно, зібравшись з силами, що вже покидали його, мовив:
22