Воєвода сидів сам-один у кімнаті і ламав голову над тим, кого ж залишити у Бакоті для підтримання порядку. Король Лев і хан Ногай домовилися, що для користі справи слід тримати у Бакоті з десяток руських ратників. Звичайно, мало хто хотів залишатися тут, фактично під владою монголів, але ніхто не виказував цього. Кожен з ратників хотів повернутися до Львова чи інших міст, ближче до столиці, але й без вагань залишилися б. От тільки цей десяток ще треба вибрати.
Появу Неждана воєвода сприйняв як знак фортуни. Неждан хотів було щось сказати Славомиру, а той, щоб приголомшити соцького і не почути заперечень, мовив:
— Добре, що ти прийшов, а то я вже хотів посилати за тобою. Ти залишаєшся у Бакоті. Можеш набрати собі будь-кого.
Неждан справді був приголомшений словами воєводи, але не з тієї причини, про яку Подумав Славомир. Він ішов до воєводи і не міг придумати зачіпки, щоб той залишив його з братом у місті. Тепер же це було непотрібно — він залишається!
— Це воля короля, — додав, виправдовуючись, Славомир. — Про мене — так я готовий хоч завтра полишити Бакоту. Королю потрібні тут свої очі.
— Я готовий виконати наказ короля! — з гідністю відповів Неждан, боячись, що голос викаже його хвилювання.
— Кого ти залишаєш із собою?
— Брата Тугара.
— Гарний вибір! — похвалив воєвода. — Я, правда, мав намір використати Тугара в іншому місці, але нехай буде по-твоєму! В Бакоті потрібні не лише вправні воїни, але й кмітливі спостерігачі. Ви з Тугаром саме те, що треба.
— Дякую, воєводо! Смію запитати: як мені поставитися до намісника Ногая? — поцікавився Неждан.
— Зауважу, що головним у місті стане він, але слухатися його тобі не належно. Він — слуга хана, ти — короля! Ми покинемо Бакоту одразу після Великодня.
— Я хочу уточнити: чи є щось таке, що я маю знати? — обережно додав Неждан.
— Та нічого такого, — знизав плечима Славомир. — Хіба що те, що купці, які завітали до нас недавно, повідомили одну новину...
— Що за новина? Це стосується нашого перебування в Бакоті?
— Не знаю, стосується воно чи ні, але твого брата — напевне. Твій брат — латинянин, а купці казали, що ще на початку зими помер Папа Римський. Я навіть не знаю, як його звали.
— Климент, — підказав Неждан. — Але ж і намісник Руерг — латинянин! Він знає?..
— Чом я мав йому повідомляти? — знизав плечима воєвода. — У нього свої справи, а в мене — свої. Якщо хочеш — можеш сказати йому. Можливо, цим ти трохи розворушиш його, а то за весь час, що він тут, я не почув від нього і кількох слів.
— Скажу, — пообіцяв Неждан. — І не я, а Тугар. Свій свого зрозуміє краще. А хто став замість Климента?
— Поки що — ніхто їхні кардинали ніяк не можуть дійти згоди.
Воєвода підвівся.
— Що ж, на цьому й усе, — сказав Славомир. — А зараз іди, мені потрібно підготуватися до відбуття.
Неждан не пішов до ратників. Він зустрівся з братом. Тугар стояв на тому ж місці, де він і залишив його.
— Ну? — запитав Тугар.
— Навіть не знаю, радіти цьому, що сталося, чи сумувати, — почав Неждан.
— Ти про що?
— Воєвода залишає нас із тобою у місті. Усі решта вирушають після свят.
— Це ж чудово! — радісно вигукнув Тугар:
— Ще одне. Можливо, ця звістка нам на користь. Узимку помер папа Климент.
Почувши це, Тугар перехрестився.
— Хто новий папа? — запитав.
— Ще не обрали. Це все, що я можу сказати. Це на користь?
— Є зачіпка заговорити з Руергом... — замислився Тугар.
— Стривай! А якщо він тебе також запам’ятав?
Тугар заперечив.
— Навряд. Для нього я був звичайним зброєносцем, до того ж — із ворожого ордену. Та й тут він жодного разу нічим не виказав, що упізнав мене.
Славомир з військом покинули Бакоту третього дня після Пасхи. Він попрощався з Нежданом і Тугаром, пообіцявши наприкінці літа прислати заміну. А вже наступного дня Карл Руерг сам підійшов до Тугара. З несподіванки русич, що саме переходив зі своїм клунком з будинку, де жив з усіма ратниками, до більш пристойного помешкання, аж укляк на місці.
— Я маю намір поговорити з вами, — без вступу почав Руерг.
— Я вас слухаю, cip... — відповів спантеличений Тугар.
— Знаю, ви брат Неждана, але, на відміну від нього, вірите у правдивого Бога.
Тугар хотів заперечити, що це не зовсім так, як собі уявляє достойний лицар, але не став цього робити — ще невідомо, чого той хоче. Натомість сказав:
— Так, я вірую у Filioque[24].
— Тоді нам буде легше зрозуміти одне одного.
— Я вас слухаю, cip.
Тугар побачив, що шанобливе звертання до вподоби госпітальєру, і вирішив і надалі триматися подібного тону розмови.
24