— Не знаю, що й робити… Кур'єр поїхав, а інший приїде днів через п'ять, не раніше… Може, спробуємо зашифрувати телеграму?
— Ні, це ризиковано. Ще перехоплять німці…
— Знайшов! — вигукнув Стамбулов. — Я знаю одного місцевого радіоаматора-короткохвильовика, він працює ночами. Якось я вже скористався цим каналом зв'язку… Поїду до нього і викличу Москву. Діставши відповідь, продиктую радіограму для «батька». Поки агенти німецької розвідки прочуняються і спробують перехопити, все буде закінчено. Вони не встигнуть записати і двох фраз, як радіограма буде в Москві.
— Цей ваш радіоаматор — надійний чоловік? Він погодиться передати в Москву таку радіограму?
— Звичайно! Інакше Стамбулов із ним не знався б… Не гаймо часу — швиденько складайте текст шифровки. Ми повинні встигнути до світанку!..
Вранці, в конторі, коли Василь допитливо поглянув на болгарина, той ледь помітно кивнув головою. Це означало, що все гаразд — у Москві вже знають про плани Гітлера.
Василь з полегкістю зітхнув і весело взявся до справ…
Дванадцятого травня повідомлення О'Кейлі підтвердилося повністю: весь світ довідався, що десятого травня Рудольф Гесс, сам пілотуючи літак «Мессершмітт-110», вилетів із Аугустбурга і взяв курс на Даунгавел Касл, у Шотландії. Він мав намір потрапити в маєток лорда Гамільтона, щоб через нього розпочати переговори з англійським урядом. Гесса спіткала невдача: кінчилося пальне. Він вистрибнув з парашутом. Непрошеного гостя затримали місцеві жителі й передали властям.
Англійські власті інтернували Гесса, а гітлерівці, зрозумівши, що гра не вдалася, оголосили його душевнохворим, скинули з усіх постів і навіть репресували його рідних…
Вислухавши повідомлення про це по німецькому радіо, Василь подумав, що дома про історію з Гессом дізналися вчасно. Факти доводили, що друга частина відомостей — про підготовку нападу на Радянський Союз — справджується. Війна стукала у двері.
Василь втратив спокій, ходив похмурий, задумливий, ночами не міг спати, а тільки-но починало дніти — з тривогою вмикає радіоприймач. Скуповував усі газети, які продавалися в кіосках.
Двадцять другого червня, рано-вранці, німецьке радіо після бравурного маршу повідомило, що німецькі війська вторглися на територію Радянського Союзу і, долаючи упертий опір ворога, захопили багато сіл і міст.
Так почалася для Василя і Лізи Вітчизняна війна. Найперше Василь подумав, що йому треба негайно повернутися додому і зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Він написав про це «батькові» і у відповідь дістав прочухана. «Батько» писав, що зовсім не сподівався від нього такої легковажності. «А де ти перебуваєш, хіба не на передовій?» — питав він і закінчував листа словами, що звучали як наказ: «Облиш ці думки, наберися терпіння і чекай. Інформуй нас про все, що вдасться тобі дізнатися, не нехтуй навіть дрібницями, — на війні дрібниць не буває. Якщо попервах не пощастить зробити багато, не журись і чекай свого часу…»
Потяглися тяжкі будні. Німецьке радіо передавало п'ять-сім разів на день воєнні зведення. Гітлерівські пропагандисти без угаву вихвалялися перемогами на Східному фронті. Радінформбюро щодня сповіщало про те, що залишено ті чи інші населені пункти й міста. Туга ставала нестерпною, у Василя часом усе падало з рук… І так дні, тижні, місяці…
Восени фашистські полчища стояли під Москвою, і німецькі генерали хвалькувато заявляли, що їм видно в бінокль вежі Московського Кремля.
І раптом, немов по команді, телеграфні агентства й радіостанції всього світу заговорили про нечувану стійкість росіян. Газетні сторінки рясніли повідомленнями про героїзм Червоної Армії, а деякі воєнні оглядачі почали висловлювати думку, що німецьким перемогам, здобутим у перші місяці війни, настає кінець і, як видно, останнє слово буде за росіянами. Самі німці почали нарікати на труднощі війни на Сході —на погану погоду, холод, бездоріжжя.
І як грім серед ясного неба було повідомлення про перехід Червоної Армії в наступ, про розгром великого німецького угруповання під Москвою. Усім стало ясно: росіяни розвіяли міф про непереможність німецької армії.
Напровесні 1942 року в Женеву приїхав Лемке. Він постарів і став ще похмуріший.
— Містере Кочеку, в мене до вас серйозна розмова, — привітавшись із Василем та щільно зачинивши за собою двері кабінету, мовив Лемке. — Скажіть, чи можу я сподіватися вашої допомоги? Ні, це не те слово, — вашого заступництва, — виправився він, — якщо в цьому буде потреба… Я співробітничаю з вами з першого дня вашого приїзду до Німеччини і допомагав вам чим тільки міг…