— Я завжди високо цінував вашу допомогу, любий Лемке. — Василь одразу зрозумів, куди хилить есесівець.
— Говоритимемо відверто і називатимемо речі своїми іменами, як це личить чоловікам, — сказав Лемке. — Не знаю, як для інших, а для мене особисто питання цілком ясне: якщо ми не змогли одразу розгромити росіян і захопити Москву, значить, війну програли… Адже всі надії Гітлер покладав на блискавичну війну. А цього не вийшло. Я не молодий і добре пам'ятаю вісімнадцятий рік, поразку, ганьбу, Версаль, окупацію, покарання воєнних злочинців тощо… Певен, що те саме буде й тепер, тільки в значно більших масштабах. Навряд чи росіяни простять нам усе те, що ми накоїли у них. Я двічі був на Східному фронті в справах нашого відділу, бачив на власні очі спалені міста й села, масове знищення мирного населення… А англійці нагадають нам Дюнкерк, Лондон, Ковентрі… І американці… Майже весь світ проти нас… Щоб уціліти після цієї війни, треба мати заступників!..
— Скажіть, Лемке, ви серйозно гадаєте, що програли війну?
— Не програли, а програємо, — тут є невелика різниця…
— В такому разі я твердо обіцяю засвідчити перед переможцями ваші заслуги і забезпечити вам заступництво американських властей. А поки що, сподіваюся, ви ще активніше співробітничатимете зі мною. До речі, як справи з вивезенням деяких сімей із Франції?
— Усе гаразд. Якщо мені згодяться платити і дадуть адреси, я доб'юся пропусків на виїзд. Самі розумієте: тепер більше, ніж будь-коли, я повинен дбати про своє майбутнє.
Василь дав Лемке п'ять тисяч доларів і адресу Сар'яна.
— Це — проба. Якщо все обійдеться добре, то будуть інші, — пообіцяв він Лемке.
Дні минали за днями. Василеві доводилося клопотатися головним чином дрібницями — систематизувати одержану з різних джерел інформацію і передавати «батькові». Ліза працювала не покладаючи рук — вона переглядала за день безліч газет — німецьких, англійських, французьких і на підставі дріб'язкових, на перший погляд, заміток та повідомлень робила висновки, передавала їх Василеві, щоб той, прочитавши, надіслав додому.
Приїзд у Женеву Сар'яна й Жаннет був для Василя і Лізи справжнім святом. Перебиваючи одне одного, Сар'яни розповідали про все, що вони пережили в окупованій Франції.
— Французам корисно було побачити фашистів зблизька, — сказав Сар'ян. — Тепер рідко хто з французів співробітничає з окупантами, навіть праві стали антифашистами, а більшість бере участь у Русі Опору.
Сар'ян надто активна людина, щоб сидіти склавши руки. Тож незабаром він перебрався в Лондон, маючи намір узяти участь у звільненні Франції.
Із семи друзів Борро пощастило переправити в Португалію тільки чотирьох, інших заарештувало гестапо…
Після розгрому німецьких військ під Сталінградом Василь і Ліза відзначили у себе вдома цю подію як велике і радісне свято. Багато хто з реальних політиків на Заході, та і в самій Німеччині, змушений був переглянути свої позиції.
Знову приїхав Отто Лемке і привіз листа від майстра Германа, переданого через Мюллера. В листі було багато натяків і незрозумілих фраз. Пильно вивчивши листа, Василь зрозумів: ідеться про німецьких генералів, які вважали, що Гітлер приведе Німеччину до катастрофи.
Німецькі генерали проти Гітлера! У цьому було щось нове, незвичайне. Ті відомості Василь мав негайно передати «батькові».
З «батькового» листа-відповіді було видно, що він правильно оцінив ситуацію, пропонуючи довідатися точніше, хто ці генерали, яку мету ставлять, чого добиваються. Якщо вони мають намір виступити, треба їх всіляко підтримувати, навіть там, де це здаватиметься неможливим.
Василеві за допомогою того ж всемогутнього обер-штурмбанфюрера довелося відрядити до Берліна Стамбулова, щоб той зустрівся там з керівниками підпілля і по змозі допоміг їм.
Стамбулов повернувся з Берліна дуже скоро. Йому вдалося з'ясувати, що в діло втрутилась американська розвідка. Довідавшись про існування групи невдоволених генералів і про їхній зв'язок з німецькими підпільниками-антифашистами, агенти американської розвідки в Берліні наважилися на нечувану провокацію: щоб мати можливість особисто спрямовувати дії невдоволених генералів у потрібному їм напрямку, вони віддали до рук гестапо групу Ганса Вебера. Про другу групу підпільників американські розвідники нічого не знали.
З тридцяти трьох підпільників урятувалися тільки четверо; двадцять дев'ять чоловік, а серед них і Вебера, було розстріляно без суду і слідства.