Минуло кілька днів, і друзі прийшли вдвох. Таксик був цілком здоровий.
І тоді сталося несподіване.
Джіммі ніколи не був надто ласкавий зі мною. Правда, він ввічливо махав мені хвостом і дозволяв погладити себе, та й усе. А тут він заліз до мене на коліна і став лизати мені щоку!
Радості Тупі не було меж. Він то стрибав біля мене, то лизькав Джіммі в писок, то починав лизати мені руки.
«Нарешті усе лихо минулося! — казав він. — І знову ми всі разом! Хіба може бути щось радісніше в житті?»
То скажіть мені, діти, самі: хіба не однаково, чи такий у пса ніс, чи он який, коли в нього таке серце, як у мого Тупі?
Рексьо і Пуцек
Бачите, як він шахраювато підморгує мені? То він сміється з мене. Чого?
А ось чого.
Одного дня приходить до мене якась тітка. Бачу, під хусткою вона щось ховає.
— Чи не хочете купити таксу? — звертається до мене.
— Таксу? Справжню? — питаю.
— Як щире золото! — захоплено каже тітка. І дістає з-під хустки щенятко.
Рябеньке.
Мене це трохи здивувало. Зроду-віку не бачив рябої такси! Коли дивлюся, в щеняти лапи вісімкою, вуха — як постоли, а саме воно таке довге, що аж дивно, як це в нього посередині ще однієї пари лап не виросло — підтримували б животика.
Рябе щеня ступнуло кілька кроків, поточилося назад, сіло й дивиться на мене своїми блакитними очима-намистинками. А тоді як позіхне — так уже смачно та солодко! Потім підвелося, прочапало до мене і стало на задні лапи.
Простяг я до нього руку. Воно лизнуло.
— З нього буде вірний пес, — каже тітка.
Та в щеняти, певне, страшенно свербіли ясна, бо воно так куснуло мене за пальця, що я аж зойкнув з болю.
— Злий! З нього буде добрий сторож! — знову каже тітка. — Нема кращого пса, як такса! І вірний, і злий, а розумний — ну, просто як людина! То візьмете?
— Дорогенька, — кажу, — у мене й своїх псів досить. Нащо мені купувати ще одного!..
— Як, ви не купите справжню таксу? — питає тітка обурено.
Я скривився. Тітка схопила щеня та як почала крутити його на всі боки! Тиче мені під ніс то лапи, то голову, то хвіст, то вухами у мене перед очима вимахує.
А умовляє, а вихваляє! Мовляв, у самого короля не буває кращого пса. Нарешті питає мене:
— Чи ви ж коли мали справжню таксу?
— Не мав, — відповідаю розгублено.
— То мусите купити, та й годі. Залишаю вам щеня. По гроші потім прийду.
І пішла собі.
Що мені було робити? Узяв щеня, оту «справжню таксу», та й заніс на подвір’я.
Отак у мене з’явився ще один пес!
Після останнього щеняти залишився в мене кошик. Настелив я в нього соломи, поклав своє нове добро, закутав і хотів був піти. Та де там! Щеня як заскавчить, наче його ріжуть! А тільки я підійду до нього, замовкає.
«Що ж, — думаю собі. — Справді породистий пес! Із витребеньками! Тут уже нічим не зарадиш!»
Узяв я кошика й поніс його з сарая до кухні. Несу і думаю, що такий незвичайний пес ім’я теж повинен мати незвичайне. Хіба назвеш його якимось там Сірком, Рябком чи Кудлаєм! Назву його Рекс, по-латині це означає «Король». А поки малий — кликатиму Рексьо.
Рексьо, опинившись на кухні, не вгамувався. Обнюхав усі кутки, заліз під шафу, я насилу його звідти витяг. Та тільки-но я пробував вийти і залишити його самого — знову починався концерт!
Ну, думаю, стривай же! Коли ти так, то й я не поступлюся. Хряпнув дверима й пішов. Рексьо довго скавучав, плакав, нарешті заснув.
Спав він аж до вечора. Зате вночі!..
Вночі він скавулів так, що я не міг заснути і мусив забрати його в кімнату й поставити кошик біля ліжка.
Гадаєте, я нарешті заснув? Де там!
Рексьові так закортіло гратися, що він до півночі гасав по кімнаті, тягав капці, шарпав килим! Заснув він аж тоді, коли з розгону стукнувся головою об ніжку стола і збагнув, що бешкетувати поночі небезпечно.
Відтоді Рексьо спав зі мною.
Домігся-таки свого!
Через це, власне, він і підморгує так шахраювато!
А проте не думайте, що Рексьові можна було робити в моєму домі все, що йому заманеться.
Він добре бачив, чого не люблю я, а чого не терпить тітка Катажина. Розумів, що з курми треба бути дуже обачним, а від півня Кіцека триматись якомога далі.
Але Рексьо був розумний пес. Знав, що треба терпіти, коли дістанеш по лобі від півня або коли перепаде від тітки Катажини.
Проте Рексьо ніколи не сумував, апетит мав такий, що тільки позаздрити можна — з’їдав усе, що йому попадалося.