Якось убігає мій Рексьо в кімнату, крутиться навколо мене, погавкує, припадає до землі.
— Рексю, що тобі? — питаю.
А він то вибіжить з кімнати, то вернеться, то знов вибіжить.
— Що, піти з тобою? — питаю в нього і ступаю кілька кроків до дверей.
Рексьо зрадів. Ластиться до мене, аж по підлозі стелиться. Потім вискочив із сіней і знову вернувся. Нарешті став на порозі, не біжить нікуди, тільки повернув голову і не зводить з мене нетерплячих очей.
— Ану, швидше, швидше! — дзявкає.
Я пішов за ним. Рексьо просто з порога — та в кущі. Чую, пищить щось там, скавулить. Я прислухався. Чую — два голоси, справді два. За хвилину з куща бузку видряпується Рексьо, а за ним викочується якийсь строкатий клубочок!
Рексьо бігає навколо того клубочка, заохочує, умовляє, запрошує.
— Іди, — каже, — хороші люди живуть. Тут тобі буде добре! — І дивиться то на перелякане щеня, то на мене.
А тоді вискочив на поріг, метляє хвостом і зазирає мені в очі так улесливо, як ніколи.
— Це мій приятель, — каже. — Я запросив його до себе. Йому буде добре в нас, правда?
Я не став заперечувати. Рексьо довго умовляв переляканого пухнастого знайду зайти до сіней. А коли той зайшов, він одразу ж боляче куснув його за вухо, бо щеня сахнулося од моєї руки.
— Треба бути ввічливим! Не ганьби мене! — гарчав на нього Рексьо. — Господаря треба шанувати! Ось як робить добре вихований пес! — пробурчав він, лизнув мені руку і почав стрибати, весело гавкаючи.
Що я мав робити? Бути негостинним? Адже друзі наших друзів — наші друзі. І я запросив Рексьового приятеля на мисочку молока. Рексьо аж облизувавсь, але до молока не доторкнувся. Його новий друг не соромився — геть-чисто вилизав мисочку.
Вони вийшли на подвір’я. Там Рексьо показав гостеві найцікавіші місця.
На обід він з’явився вже з приятелем. Пильнував, щоб про нього не забували. Потім вони вляглися вдвох спати в кошику.
Отак і зостався той гість у нас назовсім. Хтось назвав його Пуцеком, і так він Пуцеком назавжди лишився.
Мушу сказати: Рексьо був добрий, вірний друг. Я навіть пробачив йому те, що він не був справжньою таксою.
А втім, яке це має значення: справжня такса, чи не справжня? Може, важливо інше — мати справжнє щире серце?
Через кілька тижнів після того, як у нас з'явився Пуцек, привезли нам на подвір’я скриню.
То була не звичайна скриня, ні!
Зверху вона була загратована дерев’яними прутами.
Та й вантаж у ній був не такий, як возять у звичайних скринях. Той «вантаж» репетував на все подвір’я! Він вистромляв крізь решітку жовті голівки й безпомічно крутив ними. Широко роззявляв червоні дзьобики, ніби скаржився на своє ув’язнення.
Що ж це за незвичайна скриня? Коли її привезли, повну качат, Катажини не було вдома. Скриня стояла посеред двору, а качата кричали, вистромляли голівки між прутами і гірко й голосно, аж у кінці вулиці було чути, нарікали на свою нещасливу долю.
Старі собаки здалеку позирали на качат, що одчайдушно видиралися на волю, і не хотіли заводитися з цими верескунами.
Зате Рексьові й Пуцеку дуже було жалко качат. Вони посідали біля скрині — і в плач! А надто Пуцек — він був зроду плаксою і завжди рюмсав.
Нарешті Рексьо каже йому крізь сльози:
— Братику, хіба можна дозволити, щоб знущалися з таких гарних пташат?
— Не можна! — рюмсає Пуцек.
— А що ж нам робити? — питає Рексьо.
— Не знаю! — у розпачі відповідав Пуцек, а голову аж на спину закинув, так голосить.
— А якби поламати пруття? — пропонує Рексьо.
— Поламати? А як їх поламаєш? — плаче Пуцек.
— Зубами! — гарчить Рексьо.
— То ламай!
— Сам ламай!
Пуцек уп’явся зубами в пруття. Хрясь, лусь! Одного вже немає. Хрясь! Уже й по другому!
Качата видираються зі скрині.
Пуцек того не бачить, а от Рексьо бачить усе.
Він перестав плакати й навіть одне око в цього мовби сміється. Ці жовті клубочки так кумедно чапають! Котяться, як м’ячики!
От один розчепірив крильця і збирається навтіки!
— Хапай, тримай! — загорлав Рексьо — він не міг спокійно спостерігати, коли щось рухалося. — Пуцеку, заходь збоку!
І вскочив у купу качат.
— Кря, кря, кря! Розбій! Рятуйте, рятуйте! — заверещали качата.
А що крильця в них були вже досить міцні, вони відскакували від землі, мов золоті м’ячики, й розліталися на всі боки!