Задерши хвоста, він поважно побіг до копиці сіна під навісом. Вмостився на сіні, озирнувся. Пуцек розігнався, скаче довкола, але він так обважнів від води, яка намочила його пухнасту шерсть, і так утомився, що ніяк не може вилізти на сіно.
— Я не можу! — плаче Пуцек.
— Лізь, кому кажу!
— Не можу! Я хочу додому, я хочу додому!
— Шмаркач! — Зневажливо буркнув Рексьо. — Клопіт мені з цією малечею! Пуцеку, ти лізеш чи ні?
— Не можу, слово честі, не можу! — заливається слізьми Пуцек.
— Ти бачив, як треба вилазити?
— Я знаю, як треба вилазити, але не можу! Ой-йой-йой! Поможи мені, бо сам я не можу!
Нічого не вдієш, Рексьо зсунувся з копиці і… хап! — ухопив друга за карк. Мучився, сопів, довго марудився, нарешті витяг його нагору.
— Запам’ятай собі, якщо будеш рюмсати, то так тобі всиплю, що Кіцека згадаєш! Затямив? — нагримав він на Пуцека і для кращої науки куснув його за шию.
Пуцек одскочив і, як м’яч, скотився вниз. Він упав у яму, що утворилась, коли Катажина набирала сіно.
— Рятуйте! — розпачливо гукнув пес.
— Нічого тобі не станеться! — глузував з нього Рексьо, зазираючи до ями, на дні якої лежав ні живий ні мертвий од страху Пуцек.
Але чи то сіно посунулось, чи то Рексьо оступився та не зчувсь, як і сам упав на Пуцека.
— От бачиш! І ти впав! А чванився! — каже Пуцек.
— Не впав, а сам скочив, — поважно відповів йому Рексьо. — Я завжди в дощ сплю тут, глибоко в сіні. Затишно, гарно! Ніде краще не виспишся, як тут! — додав він, згорнувшись калачиком і позіхаючи.
Що мав робити Пуцек? Найкраще було — лягти спати. Він умостився зручніше, прикрив носа хвостом і захропів.
Проте, як кажуть, кінець діло хвалить.
Щенята спали годину, спали дві. Нарешті прокинулися.
— Я хочу їсти! — скаржиться Пуцек.
— Ти завжди голодний! — буркнув Рексьо.
— А ти хіба не хочеш?
— Та я, може, і з’їв би щось. Певне, вдома саме вечеряють.
— То ходімо, — запропонував Пуцек.
— Ходімо! — погодився Рексьо. — Вилазь!
— Спершу ти, — сказав Пуцек, бо не знав, як звідси вилізти.
— Ну, дивись, як треба вибиратися! — гордо каже Рексьо і дереться вгору.
Та тільки-но він пролізе трохи, як одразу сповзає додолу.
— Щось і в тебе не дуже виходить, — кепкує Пуцек.
— Ану, стань отут, я виберуся по тобі! — командує Рексьо.
— А мене покинеш? — занепокоївся Пуцек.
Рексьо зневажливо глянув на нього.
— Хіба не я витяг тебе на сіно?
Пуцек став там, де наказав йому стати Рексьо. Та хоч як вигинав він спину, спинався на задні лапи, Рексьо тільки-но пробував ступнути на сіно, одразу скочувався вниз.
— Що ж тепер буде? — схлипнув Пуцек.
Рексьові теж було невесело.
Соромно розповідати про це, та коли споночіло, в копиці сіна розлягався такий голосний, відчайдушний плач, що чути було аж у садку.
— Хто це там скавчить? — питаю я Катажину. — А Рексьо й Пуцек удома?
— Оце недавно бачила їх у садку. Та хіба хто знає, де вони тепер?
«Ну, — думаю собі, — то ніхто інший, як вони! Залізли кудись у сіно й не можуть вибратися».
Дістав я приятелів із копиці. Вигляд у них був розпачливий, морди такі змучені й перелякані, хоч і собі плач з ними.
Я хотів був пробачити їм їхній вчинок, про який мені розповіла Катажина. Вона запевняла, що в одного породистого, хтозна-звідки привезеного качати зламано лапку. Катажина звинувачувала в цьому злочині Пуцека.
— Не буде порядку в домі, поки ви все пробачатимете отим бешкетникам. Або є справедливість, або її немає!
Отже, треба було встановити справедливість.
Я був певен, що коли навіть Пуцек щось і накоїв, то підбив його на це Рексьо. Тому покарав обох однаково: замкнув на цілий день у коморі.
Тільки зіп’явшись на задні лапи, могли вони крізь шпаринку подивитися, що робиться на подвір’ї.
Бачите, який у них сумний і ошелешений вигляд?
