— Прибережу.
Ту ніч вони так і не спали, а ввімкнути новини наважилися, вже коли займався день. Вони ще жодній часолінії не давали тягтися за момент ювілейної дати так довго, як цій. Скидалося на те, що людство витратило весь свій ядерний арсенал, і під удар потрапили всі великі міста США, Росії та Китаю. Дісталося навіть агломераціям союзників Америки, зокрема Лондону, Парижу, Берліну та Мадриду. Найближчим до них містом, на яке припав удар, було Глазго — сто вісімдесят миль на південь.
Та поки що вони в безпеці. Атмосферні потоки несуть радіоактивні опади на схід, до Скандинавії.
На світанні Баррі та Гелена йдуть через задвірок до деприваційної капсули. Вони придбали цей будинок п’ятнадцять років тому і відновили його до останньої цеглини. Будівлі понад триста років, з ланів, які її оточують, відкривається вид на Північне море, що омиває півострів у районі Кромарті-Ферту[47], а з протилежного боку здіймаються вершини Північно-Шотландського нагір’я.
Цілу ніч лив дощ, і геть усе просочене вологою.
Сонце ще не зійшло над морем, але небо наливається світлом. Попри жахи в новинах, усе здається напрочуд нормальним. Вівці, що стежать за ними з пасовищ. Прохолодна тиша. Запах вологої землі. Мох на кам’яних стінах. Шурхіт їхніх кроків по гравійній доріжці.
Вони спиняються при вході в гостьовий будинок, що перетворили на лабораторію, обертаються до свого дому, в який вклали душу та якого більше ніколи не побачать. З усіх місць, де їм доводилося заводитися спільним домом, Баррі найбільше любив саме це.
— У нас є план, так? — озивається він.
— Є.
— Я йду з тобою, — каже він.
— А ти не хочеш лишитися тут, помилуватися полями, поки все це станеться? Ти ж так любиш ці краєвиди.
— Ти впевнена?
— Цілком. Та я й хотіла б тебе залишити в цьому житті.
І вона його цілує.
Він витирає їй сльози.
У наступному житті Баррі та Гелена йдуть до стайні. Нічне повітря п’янить, а пагорби, що обступили їхній дім, сяють під зорями.
— Ще нічого? — питає вона.
— Ні.
Вони доходять до дверей дерев’яної будівлі, заходять усередину, проминають комору для упряжі, потім ідуть проходом уздовж стійл, де вже понад десять років не було коней.
Вхід заховано за розсувними дверима. Гелена набирає код, і гвинтовими сходами вони спускаються у звукоізольований підвал.
Дві стіни камери вимурувано з каменю, дві інших — зроблено з надміцного скла, в якому просвердлено вентиляційні отвори. У камері є туалет, душ, невеличкий столик і ліжко, на якому лежить Маркус Слейд.
Він згортає книжку, яку читав, і сідає, дивлячись на своїх ув’язнювачів.
У цій часолінії вони збудували свій дім у глушині, в окрузі Марін — за тридцять хвилин їзди на північ від Сан-Франциско, щоб бути ближче до Слейда та підготуватися до цієї миті. Його викрали до різдвяного передозу та привезли на це ранчо.
Слейд отямився в цій камері під стайнею і досі тут сидить.
Баррі підсовує стілець до скла, сідає. Гелена ходить периметром камери. Слейд дивиться на них.
Вони нічого не казали йому про причини ув’язнення. Ані про попередні часолінії, ані про крісло пам’яті. Нічого.
Слейд підводиться з ліжка, підходить до скла. Дивиться на Баррі. Він одягнений у спортивні штани, без сорочки. Борода в нього скуйовджена, немите волосся злиплося, в очах страх і злість.
Баррі дивиться на нього крізь скло, і йому стає шкода цього чоловіка, попри всі його витівки в попередніх часолініях. Адже Слейд і гадки не має, за які такі гріхи він тут сидить.
І Баррі, і Гелена при кожній нагоді запевняли свого бранця, що не збираються шкодити йому, але Слейд не дуже вірив їхнім завірянням.
По щирості, Баррі страх як соромно від того, що вони роблять зі Слейдом. Але Гелена знає майбутнє та створила крісло пам’яті з неймовірними можливостями, і він беззаперечно вірить їй.
Навіть коли вона сказала, що вони повинні викрасти чоловіка, такого собі Маркуса Слейда, поки той не помер від передозу у своєму лофті[48] в Догпатчі[49].
— Що? — запитує Слейд. — Нарешті прийшли розповісти мені, чому ви це робите?
— За кілька хвилин, — каже Гелена, — сам усе зрозумієш.
— Та що це, в біса, дієть…
Слейдові з носа пускається цівочка крові. Він одсахується, схопившись за скроні, обличчя скорчене від болю. Колючий розпульсований біль вистрілює в голові Баррі, за очима, і він аж згинається у кріслі навпіл.
Настала ювілейна дата часолінії, обидва чоловіки стогнуть від навали попередніх часоліній.
47
Кромарті-Ферт (англ.
49
Догпатч — район у Сан-Франциско, де в XIX столітті будували та ремонтували судна. Потім околиці району заповнили склади, багато з яких перетворили з часом на житлові приміщення (лофти), художні галереї тощо.