Він дочекався цієї, уже сьомої, ювілейної точки лише для того, щоб побачити, як воно — бути людиною, в якої за плечима не одне життя. Зрозуміти себе від і до.
Одна річ — почути від когось, що в тебе є дочка. І зовсім інша — самому пам’ятати звук її сміху. Згадати, як уперше ти береш її на руки. Всі ці моменти, зібрані докупи, — заважка для нього ноша.
«— Баррі, ти не вертайся по мене».
Він уже повернувся. Того ранку, коли Баррі прокинувся і побачив її біля себе померлою, він скористався кріслом, щоб повернутися назад на місяць і ще трохи побути з Геленою. Коли вона знову померла, він повернувся ще раз. А потім ще раз. Десять разів він вбивав себе в капсулі, щоб відтягнути настання безмовності та самотнього існування без неї в цьому місці.
«— „Тепер він пішов із цього дивного світу, трохи раніше за мене, — цитує Гелена. — Це нічого не означає. Люди нашого штабу, які вірять у фізику, знають, що відмінність між минулим, теперішнім і майбутнім — просто стійка, нав’язлива ілюзія“. Ейнштейн казав це про свого друга Мікеле Бессо. Чудові слова, правда? Гадаю, він казав правду».
Баррі-екранний плаче.
Баррі-теперішній плаче.
«— Я могла б сказати, що варто було випадково збудувати крісло, фатальне для світу, бо через нього я знайшла тебе, але боюсь, це прозвучить надто жорстоко. Якщо ти прокинешся шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, і світ раптом нічого не згадає і не провалиться в пекло, я сподіваюся, ти зможеш і без мене жити далі і проживеш дивовижне життя. Шукай свого щастя, Баррі. Ти знайшов його зі мною, а це означає, що щастя досяжне. Якщо світ усе згадає — ми зробили те, що було в наших силах. А якщо тобі врешті-решт буде самотньо, то знай, що я з тобою, Баррі. Можливо, не у твоєму часі. Але в моєму — точно. І в моєму серці».
Вона цілує Баррі коло себе та шле поцілунок на камеру.
Екран чорніє.
Баррі вмикає новини, п’ять секунд дивиться на ошалілого ведучого з BBC, який повідомляє, що по континентальній частині США було завдано удару кількома тисячами ядерних боєголовок, після чого вимикає телевізор.
Баррі йде вестибюлем до дверей, які захищають його від убивчого холоду.
Він іде з давнім спогадом про Джулію. Там вона молода, і він теж.
З ними Меґан, і вони стали табором на озері Сльоза Хмар, високо в Адірондакських горах.
Момент такий близький, що видається, можна дотягнутися рукою. Пахощі глиці. Звучання доччиного голосу. Однак біль пам’яті чорною хмарою зависає у грудях.
Останнім часом Баррі читає великих філософів і фізиків. Від Платона до Арістотеля. Від ньютонівського абсолютного часу до відносного часу Ейнштейна. Єдина істина, що викристалізовується з какофонії теорій та філософських учень: ніхто й гадки не має про предмет суперечки. Святий Августин чудово висловив це ще в IV столітті: «Що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»[52].
Трапляються дні, коли час тече повз нього, наче річка. Подеколи здається, що він ковзає його поверхнею. А іноді в Баррі виникає відчуття, що все це вже відбулося, і знання про це просочується в нього дрібка по дрібці, момент за моментом, а його свідомість — як патефонна голка в канавках платівки, на якій все записано — початок, середина, кінець.
Ніби всі наші рішення, всі наші долі незмінні вже після першого подиху.
Баррі вивчає інформацію на дверях:
Вітер: помірний
Температура: -83.9 °F; -64,4 °C
Відчувається як: -83.9 °F; -64,4 °C
Вологість повітря: 14 %
Але в таку ніч, повну тривожних роздумів і мрій про привидів, час відчувається як щось вторинне стосовно первинного, справжнього рушія — пам’яті. Можливо, пам’ять є чимось фундаментальним, основою, а час — це її похідна.
Біль спогадів ущух, але Баррі на нього не ремствує. Він прожив досить довго, щоб знати: біль від спогадів — це тому, що колись давно, у хибній часолінії, у нього все було чудово.
Котра зараз година, байдуже. Однаково наступні пів року стоятиме ніч. Вітер ущух, але температура різко впала до мінус вісімдесяти — холод, за якого замерзають вії. До дослідницької станції пів милі — єдина плямка рукотворного світла в неозорій полярній пустелі. Око не має за що зачепитися. Від місця, де сидить Баррі, на всі боки, скільки сягає око, тільки біла рівнина вивітреної криги.
У цілковитій тиші цілковитого безлюддя зовсім не віриться, що решта світу розпадається на шматки. І ще менше віриться, що причиною цього стало крісло, випадково створене твоєю коханою. Вона похована в кризі поряд, на глибині чотирьох футів, у труні, яку Баррі збив із соснових обрізків, знайдених у столярній майстерні. Він виготовив намогильний знак із найкращого шматка дуба, який зміг знайти, і вирізав на ньому невеличку епітафію — це було головне його заняття двох останніх місяців.
52
Цитується за виданням: Святий Августин. Сповідь. Видання третє. Переклад з латини Юрія Мушака. — К.: ОСНОВИ, 1999. — С. 222.