Мама штовхає візок для покупок між стелажами з кавою в супермаркеті, а він плететься позаду, стискаючи в кишені шматок украденої цукерки.
Ранок, він стоїть із батьком на під’їзній доріжці перед їхнім будинком у Портленді, штат Орегон.
Пташки замовкли, все завмерло, у повітрі — нічна прохолода.
Обличчя батька, що спостерігає за затемненням, вражає сильніше, ніж саме затемнення. Чи часто ми бачимо батьків такими приголомшеними?
Він у ліжку на другому поверсі фермерського дому XIX століття в Нью-Гемпширі в бабусі з дідом, з Білих гір сходить літня гроза, заливаючи поля та яблуні, брязкаючи по бляшаному даху.
Мить, коли в шість років він розбив велосипед і зламав руку.
Світло, що вливається у вікно, тіні від листя, які танцюють на стіні над колискою. Надвечір’я — Баррі не знає, звідки йому це відомо — і материнський спів, що звучить у дитячій кімнаті.
«Мій найперший спогад».
Баррі не може пояснити чому, але в нього таке відчуття, ніби спогад, який він намагався знайти все життя, і спокусливість ностальгії всмоктують його свідомість.
Бо це не просто рафінований спогад про дім — це безпечний та бездоганний момент, до того, як він дізнався, що таке справжній біль.
До того, як зазнав фіаско.
До того, як втратив дорогих йому людей.
До того, як у ньому прокинувся страх, що його найкращі дні вже позаду.
Баррі підозрює, що він міг би вкласти свою свідомість у цей спогад, як стару людину — в тепле м’яке ліжко.
І вічно проживати цю чудову мить.
Можливі гірші долі.
А от кращі — навряд.
Ти цього хочеш?
Зануритись у натюрморт, створений пам’яттю, бо твоє серце розбите життям?
Стільки життів він жив у стані неминущого жалю, нав’язливо та згубно повертаючись до кращих часів, до моментів, які хотів би змінити.
Більшу частину тих життів Баррі провів, не відриваючись від дзеркала заднього огляду.
Аж до Гелени.
Неначе молитва, виринає думка: «Не хочу більше озиратися назад. Я ладен визнати, що моє існування подеколи буде болісним. Надалі жодних спроб до втечі, ані через ностальгію, ані через крісло пам’яті. Що перше, що друге — один чорт.
Життя з чит-кодом[54] — не життя. Наше існування — це не те, що слід спроектувати або оптимізувати для уникнення болю.
От що значить бути людиною: краса і біль — перше без другого не має сенсу».
І він знову в кав’ярні.
Води Гудзону синішають і починають текти. Барви наповнюють небо, обличчя клієнтів, будівлі та кожну поверхню. Баррі відчуває дотик вранішньої прохолоди, що струменить із річки й потрапляє на лице. Відчуває запах їжі. Світ несподівано починає бриніти, вібрувати голосами людей, які сміються та розмовляють навкруг нього.
Баррі робить глибокий вдих.
Кліпає очима.
Він усміхається й плаче.
І нарешті рушає до Джулії.
Післямова
Життя можна збагнути, лише озираючись на прожите; але жити потрібно, дивлячись уперед.
Баррі
4 листопада 2018 року
Кав’ярня стоїть у мальовничому місці на березі Гудзону, в тіні Вест-Сайдського шосе. Баррі та Джулія легенько обіймаються.
— У тебе все нормально? — питає вона.
— Так.
— Як добре, що ти прийшов.
Офіціант приймає в них замовлення на напої, і вони розмовляють, чекаючи кави.
Сьогодні неділя, людей на бранчі чимраз більшає, і поки між ними панує ніякова тиша, Баррі звіряє свої спогади.
Дочки не стало одинадцять років тому.
Невдовзі по тому від нього пішла Джулія.
Він у житті не бачив ані Маркуса Слейда, ані Енн Восс Пітерс.
Не повертався у спогад, щоб урятувати Меґан.
Світ не знав і не знає, що таке синдром хибної пам’яті.
Ніколи реальність і час не розсипались у свідомості мільярдів людей.
Він ніколи не бачив Гелени Сміт.
Їхні численні спільні життя, під час яких вони намагалися врятувати світ від дії крісла, витіснено в пустку хибної пам’яті.
Жодних сумнівів — він відчуває це кістковим мозком.
Це перша, початкова часолінія.
Баррі дивиться на Джулію навпроти за столом і каже:
— Я дуже радий тебе бачити.
Вони говорять про Меґан, про те, як кожен уявляв собі її майбутнє, і Баррі ледве стримується, щоб не сказати Джулії, що він знає це напевне.
Що він бачив це на власні очі в далекому, недосяжному спогаді.
54
Чит-код (від англ.