Баррі проходить повз нього в тісний неохайний лофт із великими вікнами, що виходять на стару корабельню, і бухту, і вогні Окленда вдалині.
— Гарне місце, — зауважує Баррі, поки Слейд замикає вхідні двері.
Він підходить до кухонного столика, де лежить спортивний альманах за 1990-ті, а біля нього — грубезний фоліант, на якому написано: «Діаграми курсів акцій за останні 35 років».
— Розважальне читво? — цікавиться Баррі.
Слейд невдоволений, нервує. Руки в кишенях зеленого кардигана, очі бігають туди-сюди, кліпають то повільно, то часто.
— Чим ви займаєтеся, містере Слейд?
— Я працюю в «Іон індастріз».
— У якому відділі?
— Дослідження та розробка. Я асистент в однієї з їхніх провідних науковиць.
— І що ж ви там таке досліджуєте? — доправляється Баррі, гортаючи стос свіжонадрукованих інтернетних сторінок. — «Історичний розподіл по штатах виграшних лотерейних номерів».
Слейд підходить до Баррі та висмикує папери в нього з рук.
— Робота в нас специфічна, усі ми давали підписку про нерозголошення. А що, власне, вас цікавить, детективе Саттоне?
— Я розслідую вбивство.
Слейд випростується:
— Кого вбили?
— Ну, це доволі дивне вбивство. — Баррі зазирає Слейдові в очі. — Воно ще не сталося.
— Я вас не розумію.
— Я тут із приводу вбивства, яке має статися сьогодні ввечері, пізніше.
Слейд ковтає слину, кліпає.
— А до мене це яким боком?
— Воно станеться у вас на роботі, потерпілу звуть Гелена Сміт. Це ж ваша начальниця, так?
— Так.
— А ще вона жінка, яку я кохаю.
Слейд стоїть навпроти Баррі, вирячивши очі, їх розділяє кухонний стіл.
Баррі показує на книжки.
— Зазубрюєте все це? Ну, зрозуміло, це із собою не візьмеш.
Слейд роззявляє рота, знову стуляє.
Потім каже:
— Я хочу, щоб ви пішли звідси.
— До речі, він спрацює.
— Не розумію, про що ви говорите…
— Ваш план. Спрацює так, що мало не здасться. Ви станете багатим, знаменитим. На превеликий жаль, ваш сьогоднішній вчинок стане причиною страждань мільярдів людей і кінця реальності та часу в нашому розумінні.
— Хто ви такий?
— Просто коп із Нью-Йорка. — Баррі пронизує Слейда поглядом десять довгих секунд.
— Геть звідси!
Баррі не рухається. Єдиний звук у помешканні — швидке хрипке дихання Слейда. На столі починає дзижчати Слейдів телефон. Баррі опускає очі: нове повідомлення від абонента «Гелена Сміт».
«Звичайно. Підійти за дві години зможу. Що сталося?»
Нарешті Баррі прямує до дверей.
Пройшовши три кроки, він чує за спиною сухе клац! І ще. І ще.
Баррі повільно розвертається та в протилежному кутку квартири бачить Слейда, який отетеріло дивиться на револьвер у своїй руці, з якого за кілька годин мав би вбити Гелену. Дивиться на Баррі, який мав би лежати, стікаючи кров’ю. І знову Слейд наводить револьвер на Баррі, тисне на курок — осічка.
— Я вже заходив сьогодні, поки ти був на роботі, — пояснює Баррі. — Зарядив револьвер порожніми гільзами. Хотів на власні очі пересвідчитись, на що ти здатний.
Слейд зиркає очима в бік спальні.
— У домі немає жодного бойового патрона, Маркусе. Хоча… не те щоб жодного. — Баррі витягує з наплічної кобури «глок». — У мене в пістолеті є.
Бар в Місії[55] — в затишному, обшитому дерев’яними панелями шинку під назвою «Чернечий казанок».
Вечір холодний і туманний, і вікна закладу запотіли зсередини. Гелена розповідала про цей бар щонайменше у трьох часолініях.
Баррі виходить з туману та запускає пальці у чуприну, злиплу від вогкості.
Вечір понеділка, пізня пора, тут майже ні душі.
Її він помічає в дальньому кутку біля барної стійки — невеличку самотню постать, згорблену за ноутбуком. Баррі прямує до неї — і нерви в нього не витримують. Усе значно гірше, ніж він побоювався.
У роті пересихає, долоні пітніють.
Це зовсім не та енергійна жінка, з якою він прожив шість життів. На ній сірий светр, із якого чи то кіт, чи то собака надер вовни так, що сотні ниточок стирчать з нього на всі боки, замацані окуляри, навіть волосся не таке — довге та стягнуте в повсякденний кінський хвіст.
З її вигляду зрозуміло, що Гелена цілком поглинута ідеєю створити крісло пам’яті, і Баррі страшенно її шкода.
Він займає стілець коло неї, та вона на нього навіть не зважає.
Баррі вловлює в її подиху запах пива, однак крізь цей запах пробивається інший, тонший і простіший аромат дихання його дружини, який він упізнав би з мільйона. Він намагається не дивитись на неї, але спричинені її близькістю почуття неможливо приборкати. Її обличчя він востаннє бачив, забиваючи соснове віко домовини. І ось вона пише комусь електронний лист, а він тихенько сидить коло неї та перебирає в пам’яті всі їхні спільні життя.
55
Місія (англ.