— Ви перевершили самих себе, — каже Гелена.
До обіду крісло змонтовано цілком. МЕГ-мікроскоп, так підігнаний до підголівника, що не побачиш жодного стику, нагадує навислий шолом. Жмуток кабелів, які відходять від нього, проходить спинкою до отвору в підлозі, тож, коли дивитися збоку, видно тільки плавні, бездоганні лінії самого пристрою.
Гелена виграла двобій зі Слейдом і стане першою людиною, що сяде в крісло. Вона погрожувала, що в іншому разі не скаже, скільки синапсів потрібно для нормальної реактивації спогаду. Слейд, звичайно, пручався, переконував, що її розум і пам’ять надто цінні, щоб ризикувати ними, але перемогти Гелену не зміг би ні він, ні хтось інший.
І от о 13:07 вона сідає на м’яку шкіру та відкидається назад. Ленора, техспеціалістка з команди візуалізації, обережно опускає мікроскоп. Підкладки щільно облягають голову Гелени. Ленора застібає ремінець в неї на підборідді. Слейд із кутка кімнати стежить і фіксує все на камеру. Він усміхається, мов щасливий татусь, який увічнює на плівці народження первістка.
— Усе нормально? — питає Ленора.
— Так.
— Тоді я вас фіксую.
Вона відчиняє два відділення з боків підголівника, витягує кілька телескопічних титанових стрижнів і прикручує до зовнішньої оболонки мікроскопа для стабілізації пози.
— Спробуйте ворухнути головою, — просить Ленора.
— Не можу.
— І які відчуття в цьому кріслі? — цікавиться Слейд.
— Ніби мене зараз знудить.
Гелена дивиться, як усі вервечкою виходять в апаратний зал, відділений прозорою стіною. За мить у динаміку в узголів’ї лунає голос Слейда:
— Мене чути?
— Так.
— Зараз пригасимо світло.
І незабаром вона бачить лише обличчя за прозорою стіною, підсвічені слабким синюватим сяйвом дюжини моніторів.
— Спробуйте розслабитися, — просить Слейд.
Гелена робить глибокий вдих носом і повільно видихає. Геометрично правильна мережа СКІД-детекторів починає тихенько гудіти над нею, і виникає відчуття, неначе шкіру голови масажують мільярди наномасажерів.
Скільки списів було зламано навколо того, які саме спогади потрібно картографувати в першу чергу! Прості? Складні? Свіжі? Давні? Щасливі? Трагічні?
Вчора Гелена дійшла висновку, що не варто було марнувати на це стільки часу.
Що таке взагалі «простий» спогад? Чи правомірно говорити про якусь простоту, коли йдеться про стан людини? От, скажімо, вранці, коли Гелена була на щоденній пробіжці, на платформу сів альбатрос. Проста флуктуація думки у свідомості Гелени, що через певний час буде відкинута в пустку забуття, де гинуть спомини.
Ще в цьому спогаді присутній запах моря. Біле пташине пір’я, що волого блищало на вранішньому сонці. Калатання її серця від напруженого бігу. Холодний піт, що стікав по чолу і їв очі. І думка, яка промайнула в ту мить: «Що альбатрос вважає своїм домом серед цієї нескінченної однаковості моря?»
Коли кожен спогад — це всесвіт, то про яку простоту ми говоримо?
Лунає голос Слейда:
— Гелено? Готові?
— Готова.
— Обрали спогад?
— Так.
— Тоді я рахую від п’яти до одного, і, коли почуєте сигнал… згадуйте.
Баррі
5 листопада 2018 року
Улітку в потязі Лонг-Айлендської залізниці на цьому маршруті були б тільки стоячі місця, бо теплої пори всі мангеттенці зриваються на Гемптони[18]. Але зараз холодне листопадове надвечір’я, олив’яно-сірі хмари погрожують першим снігом, і Баррі — чи не єдиний пасажир на весь вагон.
Він дивиться крізь брудне скло, як згасають вогні Брукліну. Його повіки важчають.
Коли Баррі прокидається, за вікном уже ніч. Пітьма, цятки світла та його відображення — от і все, що він бачить. Монток — кінцева, уже майже восьма вечора, коли Баррі виходить з потяга. І потрапляє під холодний дощ — суцільну водяну завісу в ліхтарному світлі. Він тугіше затягує пояс пальта і підіймає комір. Від холоду з рота виривається пара. Баррі йде вздовж колій до будівлі станції, вже зачиненої на ніч, і сідає в таксі, яке викликав ще з потяга.
У центрі містечка майже все зачинено — не сезон. Баррі їздив сюди років двадцять тому, на вихідні: він, Джулія та Меґан. Улітку, та ще й у вікенд, у курортному Монтоку що на вулицях, що на пляжах яблуку ніде було впасти від відпочивальників.
Пайнвуд-лейн — окремішня піщана дорога, вся горбкувата й потріскана; коріння дерев, що ростуть на узбіччях, подекуди випинається. Через пів милі світло фар упирається в зачинені ворота. На мурованому стовпчику красується табличка з номером будинку: VI.
18
Гемптони (англ.