— Ну, може, ви підведетеся, ми зайдемо всередину, я наллю вам води.
— А може, краще принесіть сюди?
— Я не можу залишити вас саму.
Руки в неї тремтять, в її очах він читає раптову рішучість.
Енн дивиться Баррі у вічі.
— Це не ваша провина, — говорить вона. — Це не могло закінчитись інакше.
— Енн, ні…
— Мого сина не стало.
І вона з невимушеною грацією відривається від карниза.
Гелена
22 жовтня 2007 року
О шостій ранку Гелена вже стоїть під душем, змиваючи сон струменями гарячої води, і тут її пронизує потужне відчуття: в її житті уже була ця мить! А втім, нічого особливого. Дежавю в неї постійно, від двадцяти років з гаком. І в цьому моменті під душем нічого особливого. Як там «Маунтінсайд капітал»? Уже тиждень минув, як Гелена послала свою пропозицію. Могли б і відповісти. Призначити зустріч, якби їх зацікавила тема.
Гелена запарює в кавнику ароматну каву та готує свій улюблений сніданок: чорні боби, просмажена яєчня з трьох яєць із кетчупом. Вона снідає за столиком біля вікна й роздивляється, як ранкове небо над околицями Сан-Хосе наливається світлом.
Вона вже понад місяць нічого не прала, і підлога в спальні встелена брудною одіжжю, як килимом. Гелена довго риється в купі речей, поки нарешті знаходить футболку й джинси, в яких ще можна вийти з дому.
Коли Гелена чистить зуби, дзвонить телефон.
Вона спльовує пасту, прополіскує рот, вертається до спальні та, коли телефон дзеленькоче вчетверте, приймає-таки дзвінок.
— Як поживає моя дівчинка?
Батьків голос завжди викликає в неї усмішку.
— Привіт, тату.
— Думав, не застану тебе вдома. А турбувати в лабораторії вже не хотілося.
— Ні, все нормально, як ти?
— Згадав про тебе. Як там твоя пропозиція? Є якісь зрушення?
— Поки що ні.
— Щось мені підказує, що все буде гаразд.
— Не знаю. Місто не любить слабаків. Конкуренція дуже висока. Стільки розумників, яким потрібні гроші…
— Але це не такі розумники, як моя дівчинка.
Батькова віра у «розумну дівчинку» стає нестерпною. Особливо зараз, цього ранку, коли привид фіаско вже висить над Геленою в захаращеній спаленьці з голими глухими стінами — у цій собачій буді, де понад рік не було гостей.
— Як у вас погода? — запитує Гелена, щоб змінити тему.
— Вчора ввечері йшов сніг. Перший сніг.
— І багато насипало?
— Та ні, пару дюймів. А от гори стоять білі.
Вона бачить їх як наяву: Передовий хребет Скелястих гір, гори її дитинства.
— Як мама?
Дуже коротка, майже невловна пауза.
— Та все гаразд.
— Тату…
— Що?
— Як там мама?
І вона чує, як повільно видихає батько.
— Бувало й краще.
— З нею все добре?
— Так. Зараз вона спить нагорі.
— У вас щось сталося?
— Ні.
— А як подумати?
— Вчора після вечері ми грали в джин-рамі[3], як завжди це робили. І вона… вона не могла згадати правила. Сидить за столом, дивиться на карти, а на щоках сльози. Ми тридцять років грали в цю гру!
Чути, як батько затуляє слухавку рукою.
Він плаче, за тисячу миль звідси.
— Тату, я приїду додому.
— Ні, Гелено.
— Тобі потрібна моя допомога.
— У нас тут гарна підтримка. Сьогодні підемо до лікаря. Якщо вже так хочеться допомогти, то знайди фінансування і збудуй своє крісло.
Гелена не хоче йому зізнаватися, але до крісла — як до Місяця пішки. Чи як до Марса. Це марево, міраж.
На очі їй набігли сльози.
— Ти знаєш, я й так це роблю для неї.
— Знаю, серденько.
На мить обоє замовкають, кожен намагається плакати так, щоб співрозмовник не почув, і обом це однаково не вдається. Гелені дуже хочеться сказати, що скоро так буде, але ж це неправда.
— Я наберу тебе ввечері, коли буду вдома, — обіцяє вона.
— Домовились.
— Скажи, будь ласка, мамі, що я її люблю.
— Скажу. Але вона й так це знає.
За чотири години в надрах неврологічного корпусу в Пало-Альто, коли Гелена вивчає ментограму викликаного страхом спогаду в миші — зображення підсвічених флуоресцентним сяйвом нейронів, пов’язаних хитросплетінням синапсів, — на порозі її кабінету з’являється незнайомець.
Відірвавши погляд від монітора, вона бачить чоловіка в бавовняних штанах, білій футболці та з усмішкою на кілька тонів білішою, ніж слід.
— Гелена Сміт? — питає незнайомець.
— Так.
— Чжи Ун Черкавер. Знайдете трохи часу для розмови?
— Лабораторія охороняється. Хто вас сюди впустив?
— Вибачте, що без запрошення, але, здається, я зможу вас зацікавити.