— Не так давно я проїжджала біля нашого старого дому. Скажу тобі, він так змінився. Ти там буваєш?
— Час від часу.
Та насправді Баррі проїжджає повз колишній будинок щоразу, коли буває в Джерсі в якихось справах. Дім вони втратили за рік по тому, як не стало Меґан, за несплату кредиту, і сьогодні те місце вже майже не впізнати. Дерева стали вищими, пишнішими та зеленішими. Над гаражем з’явилася надбудова. Тепер у будинку живе молода сім’я. Фасад перероблений під камінь, побільшало вікон. Під’їзну доріжку розширено та «перевзуто». Гойдалку на дубі зняли ще багато років тому, але літери Б та М, що вирізали внизу стовбура Баррі та Меґан, досі там. Торік улітку Баррі навіть пробував їх на дотик, коли о другій ночі, після добрячої гульні з Ґвен і хлопцями з відділу пограбувань, йому припекло взяти таксі та рвонути до Джерсі.
Нові власники подзвонили на лінію «911»: мовляв, перед будинком вештається підозрілий тип, і з Джерсі-Сіті прибув поліціянт. Та Баррі він не заарештував, хоч той і добряче набрався. Коп був знайомий і знав, що довелося пережити Баррі. Тому він просто викликав таксі, завантажив Баррі на заднє сидіння, заплатив таксисту за проїзд до Мангеттену, і Баррі доправили додому.
Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі — приємний контраст. Човни з туристами курсують угору та вниз по річці. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків. Пізня осінь у місті, один із небагатьох погожих днів, відпущених рокові.
Баррі міркує, що скоро зима, а там і кінець року, і наступний рік колись спіткає така сама доля. Час летить чимраз швидше. Не цього він чекав від життя, коли був молодим і жив в ілюзії, що можна чимось керувати. Керувати не можна нічим. Можна тільки терпіти.
Приносять рахунок.
Джулія поривається заплатити, але він забирає чек і кидає свою кредитку.
— Дякую, Баррі.
— Дякую, що запросила.
— Давай наступного разу побачимося швидше, ніж за рік. — І Джулія підіймає келих з водою, де плавають кубики льоду. — За нашу іменинницю.
— За нашу іменинницю.
У грудях Баррі гусне хмара горя, але він видихає її та додає уже майже нормальним голосом:
— За її двадцять шість.
Після бранчу Баррі йде в Центральний парк. Квартирна тиша гнітить його в день народження Меґан, а останні п’ять років йому і без цього не бракує мороки.
Після побачень зі своєю колишньою Баррі ще довго почувається ні в сих ні в тих. Коли їхній шлюб розпався, він довго думав, що сумує за Джулією. Боявся, що жити без неї не зможе. Вона часто снилася Баррі, а після пробуджень біль від того, що вона не поруч, живцем його їв. Сни, напівспогади-напівфантазії, лишали по собі глибокі рани, адже в них була не нинішня, а давня Джулія. Її усмішка. Її впевнений сміх. Її життєва легкість. Вона була людиною, що знову вкрала його серце. І весь наступний ранок він не міг позбутися думок про неї. Загальна важкість утрати дивилась на нього впритул, допоки емоційний дурман сну не розтавав, наче ранковий туман. Якось, саме після такого сну, він випадково зустрів Джулію на вечірці в давнього друга. Вони обмінялися парою стриманих фраз на веранді, і Баррі, на велике своє здивування, нічого не відчув. Живе спілкування з колишньою не йшло ні в яке порівняння з тими снами, в які він провалювався. Це одкровення і спустошувало Баррі, і звільняло його. Звільняло, бо показувало, що він любить не Джулію, а ту людину, якою Джулія була колись. А спустошувало, бо тієї жінки, що являлася йому вві сні, вже не було. Вона стала не більш досяжною, ніж мрець.
Кілька днів тому вдарив сильний нічний приморозок, і останні барви вогнистої осені догоряли на прибитому холодом листі.
Баррі знаходить годяще місце в Ремблі[8], роззувається, знімає шкарпетки та притуляється спиною до похиленого дерева, що росте тут наче навмисно для цього. Виймає телефон і намагається читати біографію, яку мусолить майже рік, але не може зосередитись.
Спогад про Енн Восс Пітерс не дає йому спокою. Про те, як вона падала, мовчазна і пряма.
Падіння тривало п’ять секунд, і Баррі не відводив погляду, аж поки жінка впала на припаркований край дороги «Лінкольн».
У миті, коли він не прокручує в думках їхню уявну бесіду, Баррі намагається придушити страх, що наростає. Прислухається до власних спогадів. Оцінює, наскільки вони справжні. Зважує…
«Як я дізнаюся, якщо котрийсь із них змінився? Як це буде?»
Навколо Баррі в сонячному сяйві опадає з дерев червоне та жовтогаряче листя і стелиться суцільним килимом, помережаним світлотінями. Зі свого прихистку в посадці він стежить за людьми, що гуляють стежками та біля озера. Здебільшого це пари чи компанії, однак трапляються й самітники, як він.
8
Рембла (англ.