— Не сприйміть це як закид, — каже він, — але чому ви не обрали інший спогад?
— Де я не народилася б на світ і не створила б крісло?
— Ні, я не це мав на увазі.
— Я не можу повернутися в минуле, що передує моєму народженню. Хтось інший — може, і тоді я стаю хибним спогадом. Але жодні парадокси ані з прадідами, ані з часом неможливі, коли йдеться про крісло. Усе, що відбувалося, навіть якщо його змінити чи не дозволити, живе в хибних спогадах. Проти причинно-наслідкових зв’язків, знаєте, не попреш.
— Окей, а якщо повернутись у спогад на нафтовій вишці? Там ви могли б зіпхнути Слейда в море або щось таке.
— Усе, що відбулося на платформі, перекочувало в хибні спогади. А в них не можна повернутися. Ми намагалися — і наслідки були катастрофічні. Але я згодна з вами. Я мала б убити його, поки була така можливість.
Зараз вони на півдорозі через річку, натягнуті троси пролітають над самою головою. Чи в каві річ, чи в близькості до міста, але Гелена раптом збадьорюється.
— Що таке хибні спогади? — цікавиться Баррі.
— А це якраз і є те, що ви називаєте хибною пам’яттю. Хоча вони зовсім не хибні. Просто події відбувалися на іншій часовій прямій, яку хтось обірвав. Скажімо, та часолінія, де вашу дочку збила машина, — це вже хибні спогади. Ви обірвали одну лінію та розпочали другу в той момент, коли Слейд вмертвив вас у деприваційній капсулі.
Вони в’їжджають у Мідтаун[37], їдуть по Третій авеню на північ, тоді на Східну 49-ту вулицю і нарешті зупиняються на узбіччі біля бутафорського входу до будівлі Слейда — псевдо-фоє з рядом ліфтів, які нікуди не везуть. Єдиний справжній шлях усередину — через підземний паркінг на 50-й вулиці.
Періщить дощ, коли вони виходять із машини. Баррі витягує з багажника чорний наплічник, і Гелена йде за ним хідником трохи вбік від будівлі, ближче до входу в бар, де вже колись — це станеться за чотири місяці — вони були, прикидали, як проникнути у Слейдів готель тунелями, і планували саме ці години.
У смердючій забігайлівці, що зветься «Дипломат», водночас і людно, і тоскно. Тоскність запам’яталася Гелені з попередніх відвідин. Баррі витягує поліційний жетон, щоб привернути увагу мініатюрного бармена. Це той самий тип, з яким вони зустрінуться за чотири місяці в хибному майбутньому — козел із комплексом Наполеона, але готовий навалити у штани від страху перед копами. Це грає їм на руку. Баррі відрекомендовується, а тоді Гелена, на правах його напарниці, пояснює бармену, що їм потрібен доступ у підвал, бо є інформація, ніби минулої ночі там когось зґвалтували.
Минає п’ять секунд, і Гелені починає здаватися, що цей номер не вигорить. Бармен так витріщається на неї, ніби не зовсім розуміє, що вона тут робить. Він може попросити показати ордер. А може перестрахуватися й зателефонувати власнику. Аж ні, натомість він гукає якусь Карлу.
Одна з офіціанток ставить на барну стійку тацю з порожньою тарою і неквапно підходить до них. Бармен каже:
— Це копи. Вони хочуть потрапити в підвал.
Карла знизує плечима, не кажучи ні слова, розвертається і йде через весь бар до холодильного приміщення. Лабіринтом між сріблястих барилець вона веде їх до вузьких дверей у найдальшому закуті холодильної.
Знявши із цвяшка на стіні ключі, Карла відмикає двері.
— Але попереджаю, світла там нема.
Баррі видобуває з наплічника ліхтарик.
— Ви, я бачу, до всього готові, — зауважує Карла. — Ну все, лишаю вас самих.
Баррі чекає, поки Карла зникне, і відчиняє двері до підвалу.
Промінь ліхтарика вихоплює з пітьми тіснючий сходовий колодязь із не надто надійними на вигляд східцями, що збігають донизу. В ніздрі б’є затхле вологе повітря — так пахнуть місця, які давно не бачили людей.
Гелена робить глибокий вдих, намагаючись сповільнити шалене калатання серця.
— Ідемо? — питає Баррі.
— Ідемо.
Гелена йде за ним рипучими східцями й опиняється в підвалі з обваленими стелажами та проржавілою металевою бочкою, набитою згорілим мотлохом.
У протилежному кутку підвалу Баррі з диким рипом відчиняє ще одні двері. Переступивши поріг, вони опиняються в коридорі зі склепінчастою стелею із цегли, що кришиться.
Тут, під міськими вулицями, холодніше, у повітрі — стійкий запах вологості й цвілі. Десь у пітьмі дзюрчить вода і чути шурхіт. Гелена боїться, що це щури.
Вона йде перша.
З-під ніг з хлюпанням розлітаються бризки.
Через кожних пів сотні футів вони входять у напівзруйновані двері, за якими — підвальна частина нової будівлі.
На другому перехресті Гелена повертає у прохід і футів за сто зупиняється та показує Баррі на двері, які нічим не відрізняються від інших.