Секунду тому не було нічого.
А тепер Баррі точно знає, де він, знає весь життєвий шлях від того часу, як його знайшла Гелена, і розуміє, що означають рівняння на дошці.
Бо це він їх писав.
Це екстраполяції розв’язку Шварцшильда, де визначається, яким повинен бути радіус об’єкта тієї чи іншої маси для утворення сингулярності. Потім ця сингулярність утворює кротову нору Ейнштейна — Розена, яка, принаймні в теорії, здатна миттєво з’єднати області, віддалені одна від одної у просторі й навіть у часі.
Ідентичності Баррі з попередніх часоліній зливаються з його теперішньою свідомістю, і тому, хоч як парадоксально це звучить, він дивиться на результат своєї з Геленою роботи, якою вони були зайняті останні десять років, одночасно очима зеленого новачка та досвідченого науковця. Його погляд свіжий і геть-чисто позбавлений об’єктивності.
Більшу частину свого життя він присвятив вивченню фізики чорних дір. Спочатку Гелена працювала з ним пліч-о-пліч, та в останні п’ять років, мірою того, як 16 квітня 2019 року дедалі ближчало, а вони безрезультатно тупцяли на місці, вона почала віддалятися.
Знання того факту, що знову доведеться через це проходити, її просто зламало.
На шибі вікна, що виходить на ліс, Баррі багато років тому вивів чорним маркером фундаментальні запитання, на які досі не отримав відповіді. Це гнітить його.
Чому дорівнює радіус Шварцшильда спогаду?
Дика ідея… а раптом, коли ми вмираємо, величезна гравітація наших колапсуючих спогадів утворює мікроскопічну чорну діру?
Ідея ще дикіша: чи не відкриває тоді — у момент помирання — процес реактивації кротову нору, яка з’єднує нашу свідомість із молодшою версією нас самих?
Колись Баррі втратить усі ці знання. Не те щоб це було щось більше, ніж теорія — спроба відсунути завісу й зрозуміти, чому Геленине крісло працює саме так, а не інакше. Усі його знання без експериментального підтвердження нічого не варті.
Тільки в останні кілька років йому спало на думку, що їм варто було б переправити своє обладнання до лабораторії CERN[45] у Женеві та вмертвити там когось у капсулі біля детектора частинок Великого адронного колайдера[46]. Якщо вони зможуть довести, що під час чиєїсь смерті в капсулі справді утворюється вхід до мікроскопічної кротової нори, а також вихід з неї — під час повернення свідомості в тіло в один із моментів минулого, — вони на крок наблизяться до розуміння механізму перенесення у спогади.
Гелені ця ідея дуже не сподобалася. Вона вважала, що задля такого результату не варто йти на ризик. Якщо довірити людям, що обслуговують колайдер, знання про крісло пам’яті, так чи інакше їхня технологія стане надбанням третіх осіб.
Крім того, щоб переконати керівництво дати їм доступ до детектора частинок, знадобляться роки, а потім ще роки й ціла наукова група для написання алгоритмів і програм збору та обробки отриманих фізичних даних. І врешті-решт на вивчення фізики крісла піде значно більше сил і часу, ніж на його створення.
Щоправда, саме часу в них — хоч залийся.
— Баррі…
Він обертається.
Гелена стоїть у дверях, і шок від вигляду дружини в цій часолінії порівняно з двома іншими тривожною сиреною озивається в ньому.
Видається, що його кохана щодня втрачає частину себе: надто худа, очі потемніли та запали, надбрівні дуги стали ледь помітніші, ніж слід.
Зринає спогад: два роки тому Гелена намагалася накласти на себе руки. В неї на передпліччях досі видно білі шрами. Баррі знайшов її у старовинній ванні на лапах, у заскленій ніші з видом на море, і вода у ванні була забарвлена як вино. Він пригадав, як витягнув із ванни майже неживе мокре тіло, як поклав його на кахляну підлогу. Як поквапно бинтував зап’ястки марлею та дуже вчасно спинив кровотечу.
Гелена мало не померла.
Але найважче — вона не мала з ким поговорити. Гелена не могла поділитися наболілим із психоаналітиком. У неї був тільки Баррі, якого вже багато років гризло почуття провини, що їй цього замало.
У мить, коли він бачить її в дверях, його переповняє відданість цій жінці.
— Ти — найвідважніша з усіх людей, яких я коли-небудь знав, — говорить Баррі.
Гелена підіймає телефон.
— Запуск ракет відбувся десять хвилин тому. Ми знову програли. — Вона робить ковток із келиха з червоним вином, який тримає в руці.
— Не пила б ти перед капсулою.
Гелена осушує келих.
— Зовсім трохи, нерви заспокоїти.
Між ними непрості стосунки. Баррі вже й не пригадує, коли вони востаннє спали в одному ліжку. Коли востаннє кохалися. Коли востаннє сміялися з якоїсь дурнички. Та він не ображається на неї.
45
46
Великий адронний колайдер — найбільший у світі прискорювач елементарних частинок при