Граната в руці відчайдушно обважніла, але Андрій глянув на лікаря — і охота воювати відпала. Той не збирався перечити синові, задумливо споглядаючи настінну геометрію. Син тим часом посунув нагору, як німий до суду.
— Дякую за буду, — кинув Андрій в хлопця, який від несподіванки зупинився і вп’явся в нього очима.
Ні, він не помилився. Нарвані то були очі. Темні. Вогненебезпечні.
— Ходять тут усякі, — виразно пробурмотів Фанат. — А потім золото пропадає…
— І що — багато у вас золота? — поцікавився Андрій.
Мляво поцікавився. Війна закінчилася, ще не розпочавшись.
— Не радій: сам не донесеш, — відповіли йому вже згори і грюкнули дверима.
Коли тебе підозрюють безпідставно — сиди і мовчи, бо інакше можуть з’явитися вагомі підстави тебе підозрювати. Але якщо ти будеш сидіти і мовчати, тебе почнуть підозрювати ще енергійніше. Тому, як радять фанати, якщо не можете відразу взяти й захворіти на менінгіт, зімітуйте хоча б невеличкий апендицит: можливо, від вас наразі відчепляться.
Порожнеча в животі поволі відступала, але вставати він би собі не радив. А треба було.
— Пані Маріє, принесіть мені, будь ласка, мої шкари, бо якщо я вам їх подарую, мене вдушить жаба, я себе знаю.
Жінка у фартусі метнула погляд що-я-маю-робити на господаря. Мала таку звичку: мовчки на все запитувати дозволу, лишаючись воднораз непомітною, сторонньою.
— Ніяких шкарів, — безсовісно заявив лікар. — Сьогодні відпочиваєте, а завтра я обстежу вас за повною програмою. У вісімнадцять років заборонено слабувати.
— Я прикидаюся.
— Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра.
— Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно.
— Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну.
Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив.
— Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, — вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що?
Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина.
— Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити.
— А може, навпаки: говорить те, що думає?
— Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути.
— Всі ми не такі.
— Так, але ви в тринадцять років не…
— У тринадцять років я вигнав з дому свою маму.
Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос.
Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.
Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…
— Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас.
— Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.
Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…
— Я просив би вас залишитись.
Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо.
Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.
— Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу?
— Ігор Васильович. Можна, але не бажано.
— Дуже приємно.
— Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.
— Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.
— Малий ще по батькові зватись.
— Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.
— Мені здається, що в тебе піднімається температура.
— Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?
— Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.
Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.