– Ні, – відповів він.
Але потім передумав: нехай йому грець, не буду піддаватися.
– Бажаю, – рішуче сказав він, – ти послухай. Це дуже просто... мені тільки потрібна... чашка чаю. І ти мені його приготуєш. Помовч і послухай.
Він сів. Він розповів Поживноматові про Індію, він розповів машині про Китай, розповів їй про Цейлон. А ще про листочки, що висихають на сонці. Розповів він і про срібні чайнички. Про післяобіднє чаєпиття в літньому саду. Про те, що слід спершу подавати молоко, не доводячи його до кипіння. Він навіть переповів (щоправда, дуже стисло) історію Іст-Індійської компанії.
– Оце воно таке? – озвався Поживномат, коли розповідь закінчилася.
– Так, – відповів Артур, – це те, що я хочу пити.
– Вам потрібен смак листочків, зварених у воді?
– Ну, так. З молоком.
– Вичавленим з корови?
– Ну, якщо можна так сказати, я гадаю...
– Але для цього мені потрібна допомога, – по-діловому відповіла машина.
У її голосі уже не чулося привітного щебетання – справа перш за все.
– Гаразд. Що мені робити? – запитав Артур.
– Ви вже зробили достатньо, – проінформував його Поживномат.
Машина викликала корабельний комп’ютер.
Поживномат розповів комп’ютерові про чай. Комп’ютер повагався, потім під’єднав свої логічні схеми до Поживномата, і вони обидва занурилися у похмуру мовчанку.
Якийсь час Артур спостерігав і прислухався, але більше нічого так і не дочекався.
Потім він гримнув по машині кулаком, але і це не допомогло.
Врешті-решт йому набридло і він подався до рульової рубки.
У порожньому просторі непорушно застиг зореліт “Золоте серце”. Навколо поблискували мільярди світлячків Галактики. А до корабля скрадався бридкий, брудно-жовтий неоковирний корабель вогонів.
РОЗДІЛ 3
– Чи, бува, не має хтось чайника? – спитав Артур, зайшовши до рульової рубки. Його одразу зацікавило, чому Тріліан кричить на комп’ютер, щоб той озвався до неї, чому Форд гамселить по ньому кулаками, а Зафод копає його ногою, і чому на оглядовому екрані з’явилася якась жовта незугарна брила.
Він поставив порожню чашку, яку приніс із собою, й підійшов ближче.
– Привіт, – несміливо озвався він.
У цю хвилину Зафод кинувся до вкритих полірованим мармуром панелей, де містилися засоби управління звичайним фотонним двигуном. Від доторку його пальців матеріалізувалися ручки та кнопки, і він спробував увімкнути ручне управління. Він тиснув на кнопки, смикав за ручки, тицяв пальцями й лаявся. Фотонний двигун несміливо здригнувся і знову завмер.
– Щось сталося? – поцікавився Артур.
– Хе, чи ви чули таке? – пробурмотів Зафод; кинувшись до панелі ручного управління Двигуном нескінченної непередбаченості. – Мавпоподібний заговорив!
Двигун непередбаченості двічі пискнув і теж затих.
– Такого ще не знала історія, хлопці, – сказав Зафод і копнув Двигун непередбаченості, – мавпа, яка говорить!
– Якщо ви чомусь не в дусі... – почав був Артур.
– Вогони! – обірвав його Форд. – Нас атакують!
Артур вигукнув затинаючись:
– Ну, то що ви тут робите? Давайте рушати звідси!
– Заціпило?
– Він каже, що усі його схеми зайняті. На кораблі нічого не працює.
Форд відійшов від терміналу комп’ютера, витер рукавом спітніле чоло й безсило приперся спиною до стіни.
– Нічого ми не вдіємо, – сказав він. Очі його дивилися в нікуди, з відчаю він прикусив губу.
Коли Артур ще був малим хлопцем і ходив до школи (задовго до знищення Землі), то часом грав у футбол. Грав він так-сяк і спеціалізувався, зокрема, на взятті власних воріт під час відповідальних матчів. Коли таке бувало, він завжди відчував дивне поколювання навколо шиї, яке поволі перебиралося вище на щоки й далі, а потім починало пашіти чоло. Зараз у своїй уяві він побачив багнюку і траву, натовп хлопчаків, які дражняться й кидають у нього грязюкою. Дивне поколювання навколо шиї піднімалося до щік, розчервонілося чоло.
Він хотів було заговорити, але стримався.
Знову спробував озватися і знову спинився.
Нарешті йому вдалося щось із себе видобути.
– Е... – вимовив він і прокашлявся.
– Скажіть... – він знову відкрив рота і нервувався так, що усі повернулися і подивилися на нього, як на диво.
Кутиком ока він глипнув на екран, на якому було видно, як насувається жовта брила.
– Скажіть, – почав він знову, – чи не казав вам комп’ютер, чим він зараз зайнятий? Мені просто цікаво...
Усі не зводили з нього очей.
– Ну, я... справді, я запитую просто так.
Зафод простягнув руку і вхопив Артура за комір.
– Що ти з ним зробив? – видихнув він прямо в обличчя Артурові.
– Та, – відповів Артур, – нічого особливого. Справа в тім, що, як я гадаю, недавно він намагався подумати над тим, як...
– Ну?!
– ...приготувати чай.
– Усе правильно, друзі, – несподівано проспівав комп’ютер. – Я оце зараз мізкую над цією проблемою, і вона, мушу зізнатися, ого-го, непроста. Незабаром повернуся до вас. – І знову замовчав, наче в рота води набрав. За напругою його мовчання могло зрівнятися тільки з мовчанкою трьох людей, які стояли, втупивши очі в Артура Дента.
Немов для того, щоб зняти напругу, саме в цей момент вогони відкрили вогонь.
Зореліт здригнувся, в його відсіках загриміло. За бортом під обстрілом дюжини 30-Мегадошкульних стовідсотково вбивчих фотразонних гармат затріщало дюймове захисне поле зорельота. Виглядало на те, що довго воно не витримає. На думку Форда Префекта, залишилося не більше чотирьох хвилин.
– Три хвилини й п’ятдесят секунд, – повідомив він невдовзі.
– Три хвилини й сорок п’ять секунд, – додав він через відповідний проміжок часу і бездумно торкнувся пальцями кількох непотрібних перемикачів, недобрим оком окинувши Артура.
– Отож тобі до смерті захотілося чаю? – сказав він. – Три хвилини і сорок секунд.
– Припини цей відлік! – процідив Зафод.
– Гаразд, – відповів Форд Префект, – через три хвилини і тридцять п’ять секунд припиню.
На борту вогонського корабля не тямився від здивування Простетник Вогон Джелтц. Він очікував усього чого завгодно: тривалої погоні, захоплюючого застосування буксирних променів, він думав, що скористається спеціально встановленим Субциклічним певнотроном нормальності, який нейтралізує дію Двигуна нескінченної непередбаченості “Золотого серця”. Однак Субциклічний певнотрон залишався вимкнутим, бо зореліт “Золоте серце” не рушався з місця і не чинив ніякого опору.
Дюжина 30-Мегадошкульних стовідсотково фотразонних гармам і далі вела вогонь, а зореліт, “Золоте серце” не рушався з місця й не чинив ніякого опору. Щоб переконатися, чи не йдеться тут про якісь хитромудрі трюки, вогон застосував можливі прилади, які були в його розпорядженні, але не виявив і найменшого сліду хитрощів.
Звичайно, він аж ніяк не міг підозрювати про чай.
Не міг він знати і того, як саме проводить останні три хвилини і тридцять секунд свого життя команда “Золотого серця”.
Для Зафода Бібльброкса назавжди залишилося таємницею, чому саме у цю хвилину йому спало на думку провести спіритичний сеанс. Очевидно тому, що смерть уже чигала на них. Але ж її слід було уникнути, а не розпатякувати про неї.
Може статися, той жах, що його пережив Зафод перед близькою перспективою приєднатися до своїх покійних предків, наштовхнув його на думку, що ті, напевно, жахаються не менше за нього і, більше того, здатні щось вдіяти, щоб відкласти це сімейне свято єднання.
Або ж то могла бути одна з тих химерних підказок, що час від часу вигулькували на поверхні з темної частини його свідомості, яку він Бог зна як відімкнув ще до свого обрання президентом Галактики.
– Ти хочеш побалакати з прадідусем? – здивувався Форд.
– Угу.
– Чи варто займатися цим саме зараз?
Кораблем і далі тіпало, не вщухав грюкіт. Піднімалася температура. Тьмяніло світло – уся енергія, якої не потребував комп’ютер для роздумів про приготування чаю, перекачувалася у силове поле, яке швидко виснажувалося.