– Угу, – підтвердив Зафод. – Знаєш, Форде, я думаю, що, можливо, йому буде під силу врятувати нас.
– Ти впевнений, що ти думаєш? Уважно підбирай слова.
– Ти можеш порадити щось інше?
– Ну, я...
– Гаразд, усі ви ставайте навколо центральної панелі управління. Бігом. Ну ж бо! Тріліан, Мавпоподібний, Жвавіше!
Розгублені, вони зібралися навколо центральної панелі, посідали у крісла і, почуваючи себе несусвітніми ідіотами, побралися, за руки. Своєю третьою рукою Зафод вимкнув світло.
На кораблі запанувала темрява.
А за бортом ревли громоподібні стовідсотково вбивчі гармати, шматуючи силове поле.
– Зосередьтеся, – прошипів Зафод. – і повторюйте подумки його ім’я.
– Яке? – запитав Артур.
– Зафод Бібльброкс Четвертий.
– Як?
– Зафод Бібльброкс Четвертий, Зосереджуйтеся!
– Четвертий?
– Ага. Слухай, я – просто Зафод Бібльброкс, мій батько – Зафод Бібльброкс Другий, мій дідусь – Зафод Бібльброкс Третій...
– Не може бути.
– Трапився нещасливий випадок із контрацептивами і машиною часу. А зараз усім зосередитися!
– Залишилося три хвилини, – повідомив Форд Префект.
– І чому ми зараз цим займаємося? – поцікавився Артур Дент.
– Замовкніть, – запропонував Зафод Бібльброкс.
Тріліан промовчала. “Що тут ще, подумала вона, скажеш?” У рубці світилися тільки два тьмяно-червоні трикутнички у протилежному кутку, де, спершись на стіну, сидів Марвін – Параноїдальний Андроїд, забутий усіма, не звертаючи ні на що уваги, весь занурився у свої власні дуже невтішні думки.
Чотири фігури застигли навколо центральної панелі управління, намагаючись відігнати від себе подалі жахливі здригання зорельоту і страшенний рев, що луною докочувався до них.
Вони стали зосереджуватися.
Вони все дужче зосереджувалися.
А потім ще дужче.
Минали секунди.
На чолі у Зафода Бібльброкса виступили краплини поту – спочатку від зусиль зосередитися, потім з відчаю, затим з розчарування. Потім він вилаявся з люті, вирвав свої руки з рук Тріліан і Форда, клацнув вимикачем світла.
– О, а я вже думав, що ти ніколи не здогадаєшся ввімкнути світло, – озвався якийсь незнайомий голос. – Ні, не треба надто яскравого, мої очі уже не ті, якими були колись.
Чотири постаті у кріслах скинулися від несподіванки і одночасно випросталися. Поволі вони повернули голови, хоча то був скоріше інстинктивний порух, бо на їхніх обличчях було написано, що оглядаються вони дуже неохоче.
– Ну ж бо хто потурбував мене в цю пору? – промовила невисока згорблена та худюща постать з-поміж пагонів папороті у протилежному кутку.
Його дві маленькі голови, вкриті поріділим волоссям, здавалися такими древніми, що складалося враження, що у них ще зберігаються неясні згадки з часу народження самих галактик. Одну з голів зморило сном, а друга пильно придивлялася до четвірки. Якщо і справді ці очі вже не були такими, як колись, то за життя вони могли розрізати поглядом найтвердіші алмази – і не інакше.
Якусь хвилю Зафод не міг видобути з себе ані слова. Потім він особливим чином двічі кивнув головами, що на Бетельгейзе вважається жестом поваги до старших у сім’ї.
– А... е... привіт, дідусю... – несміливо привітався він.
Невисока стареча постать наблизилася до них. Новоприбулий вивчав їх у тьмяному освітленні. Він простягнув руку і вказав кістлявим пальцем на свого праправнука.
– Ага, – вигукнув він, – Зафод Бібльброкс.
Останній пагін на нашому славетному і достойному фамільному дереві. Зафод Бібльброкс Ніякий.
– Перший.
– Ніякий, – відрізав старий.
Зафодові цей голос був украй неприємний. Чуючи його, йому завжди здавалося, що то шкребуть кігтями по дошці або скоріше по його душі.
Він зайорзав у кріслі.
– Ну, знаєш, – промимрив він, – е... послухай, мені справді дуже шкода, що так сталося з квітами. Я збирався надіслати їх вчасно, але ж ти знаєш, що у крамниці якраз закінчилися вінки і...
– Ти забув! – відрубав Зафод Бібльброкс Четвертий.
– Ну, добре...
– Бачите, він надто зайнятий. Ніколи подбати про інших. Живі завжди поводяться однаково.
– Залишилося дві хвилини, Зафоде, – перелякано прошепотів Форд.
Зафод нервово здригнувся.
– Правда твоя, але я справді збирався замовити квіти, – сказав він. – А ще я обов’язково напишу листа прабабусі, як тільки ми виберемося з цього...
– Так, так, твоя прабабуся, – сама до себе замислено промовила кістлява постать.
– Еге ж, – підхопив Зафод, – гм, як там вона? Знаєш, що? Я напишу їй якось листа. Однак спершу нам треба...
– Ми з твоєю покійною прабабусею маємося добре, – проскрипів Зафод Бібльброкс Четвертий.
– Ах. О!
– Але ми до краю розчаровані тобою, молодий Зафоде...
– Та годі вже, що ж... – Зафод відчув, як його залишають сили і він більше не може провадити цю розмову, а гарячий подих Форда у нього над вухом нагадав про швидкоплинні секунди, яких залишалося все менше і менше. Шум і двигтіння страшенно посилилися. Навіть у напівтемряві він побачив, як побіліли і непорушно застигли обличчя Тріліан і Артура.
– Послухайте-но, дідусю.
– Ми слідкуємо за тим, що з тобою коїться, і втрачаємо всіляку надію...
– Усе це так, але саме зараз, як ти бачиш...
– Краще було б сказати, ми все більше зневажаємо тебе.
– Чи не міг би ти вислухати мене, бо...
– Мене найбільше цікавить, чи розумієш ти, що ти робиш зі своїм життям?
– Зараз мене атакує вогонська флотилія! – вигукнув Зафод.
То було перебільшенням, але наразі залишалася тільки одна можливість змінити тему розмови.
– Це мене аж ніяк не дивує, – стенула плечима скарлючена стареча постать.
– Але біда в тім, що це відбувається саме зараз, ти ж бачиш, – палко наполягав Зафод. Предок-привид кивнув, узяв до рук чашку, яку приніс Артур Дент, і став роздивлятися її.
– Е... дідусю...
– Чи відомо тобі, – перебив його привид, наче пришпиливши Зафода своїм суворим поглядом, – що зараз помічається невеличке відхилення орбіти Бетельгейзе V?
Зафод про це нічого не знав та й ніколи було зосереджуватися на цій інформації: навколо це гримотіння, ось-ось настане кінець усьому і таке інше.
– Ні, не знаю... але ж послухай, – він зробив ще одну спробу.
– Так знай, що це я перевертаюся у своїй домовині! – гаркнув предок.
Він гримнув чашкою по столу і навів майже прозорий кістлявий палець на Зафода.
– І у цьому винуватий ти! – проскрипів він.
– Одна хвилина і тридцять секунд, – пробурмотів Форд, вхопившись руками за голову.
– Ей, послухай-но, дідусю, чи не зміг би ти дійсно допомогти, бо...
– Допомогти? – вигукнув старий здивовано, наче його попрохали покуштувати пацюка.
– Еге ж, допомогти, і краще зараз, бо інакше...
– Допомогти! – повторив старий, наче його попрохали покуштувати пацюка, запеченого у тісті з картоплею у фритюрі по-французьки. У нього очі на лоба полізли. – Ти волочишся Галактикою зі своїми... – предок зневажливо махнув рукою, – ганьбишся з цими так званими друзями, тобі ніколи покласти на мою могилу квіти, хоча й пластикові цілком підійшли б, особливо від тебе. Так ні ж. Він надто зайнятий. Надто сучасний. Він великий скептик. Доти, доки несподівано не опиняється у халепі і ні з того ні з сього згадує про астральний світ!
Він похитав головою. Обережно, щоб не потурбувати сну другої голови, яка вже почала ворушитися.
– Ну, я не знаю, що тобі сказати, молодий Зафоде, – вів він далі, – мені треба усе гаразд обміркувати.
– Одна хвилина і десять секунд, – впівголоса вимовив Форд.
Зафод Бібльброкс Четвертий здивовано поглянув на нього.