– Нас таки обдурили, – знову чується голос.
Кутиком очей Зафод нервово зиркнув на двох розпатланих космотуристів за сусіднім столиком. І де це з біса він опинився? Як він сюди потрапив? Де його корабель? Він спробував на дотик бильце крісла, на якому сидів, і стіл перед собою. Вони видалися йому достатньо надійними. Він вмостився зручніше.
– Як вони можуть укладати путівник для космотуристів у такому місці? – продовжував голос. – Ви ж тільки гляньте. Ні, ви тільки подивіться на це все!
Зафод роздивився навколо. “Непогана місцина”, – подумав він. Але ж де це він? І чому?
Він намацав у кишені дві пари окулярів від сонця. У тій же кишені він наткнувся на твердий, гладенький незрозумілого призначення брусок дуже важкого металу. Він витягнув його і роздивився. Очі полізли на лоба. Звідкіля у нього це? Він вкинув брусок назад до кишені, приміряв окуляри і обурився, коли виявив, що металева штукенція залишила подряпину на одній з лінз. Однак в окулярах він чувся набагато впевненіше. То були дві пари чутливих до небезпеки суперхроматичних окулярів Джу-Джанта-200, які було запрограмовано спеціально для того, щоб виробити у людей спокійніше ставлення до небезпеки. При першому ж натяку на проблеми лінзи ставали абсолютно чорними і таким чином заважали дивитися на те, що може потривожити спокій.
Лінзи залишалися прозорими, якщо не зважати на подряпину. Він розслабився, але ненадовго.
Розлючений космотурист за сусіднім столиком не зводив погляду з жахливо дорогого фруктового соку.
– Найгірше, що могло статися з “Путівником”, це те, що його редакція перебралася на Бету Малої Ведмедиці, – не вщухав він. – у них тут мізки смальцем запливли. Слухай-но, мені навіть казали, що в одному зі своїх відділів вони створили електронним способом синтезований Всесвіт, і тепер вони запросто можуть удень перевіряти достеменність інформації, а ввечері ще встигати волочитися по вечірках. Хоча слова “день” і “вечір” тут мало що значать.
– Ага, Бета Малої Ведмедиці, – здогадався Зафод.
Тепер він знатиме принаймні, куди його занесло. Йому спало на думку, що слід подякувати за це прапрадідусеві. Але навіщо він його сюди запроторив?
І тут у його свідомості озвалася одна думка. Вона була абсолютно чітка і зрозуміла, але зараз він уже розумів, що то за думка. Інстинктивно він хотів чинити опір таким думкам. То були запрограмовані наперед підказки з темних, відімкнених ділянок його мозку.
Він сидів нерухомо і затято намагався не звертати уваги на цю думку.
Вона вгризалася в нього. А йому наче й байдуже. Вона ще дужче. А він не звертатиме уваги. І вона не попускає. Довелося піддатися.
“Та грець з ним, – подумав він, – підемо за течією”. Він був надто втомлений, розгублений і голодний, щоб ще й боронитися. Він не тямив навіть, до чого вона його спонукає.
РОЗДІЛ 6
“Алло? Так, Це видавництво “Мегадодо”, редакція “Путівника по Галактиці для космотуристів”, найчудовішої книжки у всьому розвіданому Всесвіті. Чим я можу вам допомогти?” – сказала велика рожевокрила комаха у трубку з сімдесяти телефонів, що стояли вишикувані на просторій хромованій поверхні секретарського столу у приймальні редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів”. Її крила затремтіли, очі забігали. Вона спостерігала за усіма цими неохайними істотами, що юрмилися у фойє, бруднили килим, залишали брудні відбитки рук на шпалерах. Вона була задоволена тим, що працювала у редакції “Путівника по Галактиці для космотуристів”, от тільки б якось відвадити звідсіля усіх оцих космотуристів. Хіба ж їм не належиться вештатись по брудних космопортах чи ще деінде? Вона була переконана, що десь колись прочитала у цій книжці про те, як важливо вештатися саме в брудних космопортах. На жаль, більшість із них з’явилися сюди і цілими днями підпирали стіни цієї гарненької чистої і блискучої приймальні, здається одразу після того, як побували в особливо брудних космопортах. Єдине, задля чого вони сюди приходили, так це щоб поскаржитися. У комахи здригнулися крильця.
– Що ви кажете? – сказала вона комусь по телефону; – Так, я передала ваше повідомлення панові Зарнівупу, але, боюся, ви з ним не зустрінетеся, бо за ним уже і слід прохолов. Зараз він у міжгалактичному круїзі. Вона нетерпляче відмахнулася щупальцем від однієї з неохайних істот, яка лютилася і намагалася привернути до себе її увагу. Нервовим жестом вона показала сердитому відвідувачеві, щоб той прочитав об’яву на стіні зліва від неї і не перешкоджав під час важливої телефонної розмови.
– Так, – сказала комаха, – він у себе в кабінеті, але саме перебуває у міжгалактичному круїзі. Щиро дякуємо за ваш дзвінок, – і з грюкотом кинула трубку на важелі.
– Прочитайте об’яву! – гримнула вона на сердитого чоловіка, який мав намір подати скаргу про найсміховиннішу і найнебезпечнішу дезінформацію, яку надрукувала у книжці.
“Путівник по Галактиці для космотуристів” – це незамінний супутник усіх тих, кому не терпиться досліджувати сенс життя у просторах безконечно складного і дивовижного Всесвіту, бо хоча даремно було б сподіватися від цієї книжки, що вона виявиться корисною та пізнавальною в усіх випадках, на її сторінках принаймні зазначалося, що там, де допущені неточності, інформація таки дійсно неточна. Якщо ж ішлося про значні протиріччя, то, ймовірно, щось негаразд було з реальними фактами.
У цьому і полягала суть об’яви. Звучала вона так: “Зміст путівника сумнівам не підлягає. Невірогідною часто буває реальність”.
Такий висновок приводив до певних цікавих наслідків. До прикладу, коли на видавців “Путівника” подали в суд сім’ї тих, що загинули внаслідок буквального розуміння опису планети Трааль (у книжці говорилося: “Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу для прибулих туристів”, а мало бути “Хижі Блатерні Блощиці часто готують цілком пристойну їжу з прибулих туристів”), вони стали наполягати, що перший варіант цього речення набагато привабливіший з точки зору естетики, викликали знаного поета, який під присягою посвідчив, що краса – це правда, а правда – краса, і у такий спосіб спробував довести, що в цій справі винуватою стороною є саме життя, бо немає в ньому, як з’ясовується, ані краси, ані правди. Судді погодилися, виголосили зворушливу промову, звинуватили Життя у неповазі до суду, а перед тим, як вирушити на майданчик і приємно розважитися партією в ультрагольф, у належному порядку позбавили його усіх присутніх.
Зафод Бібльброкс увійшов до приймальні і наблизився до комахи-секретаря.
– О’кей, – сказав він, – де тут Зарнівуп? Давайте його сюди.
– Вибачте, сер, – крижаним тоном відповіла комаха. Їй не подобалося, коли до неї отак зверталися.
– Зарнівуп. Мені він потрібен, ясно? Давай його сюди.
– Даруйте, сер, – різко відповіла маленька хирлява істота, – якщо ви трохи охолонете...
– Слухай, – перебив її Зафод. – Я охолов аж по саме нікуди, ясно? Я до того холодний, що у мені можна харчі зберігати не гірше як у холодильнику. Я такий спокійний, що ледве язиком повертаю. А тепер рухайся жвавіше, інакше я тут усе розтрощу.
– Гаразд, якщо ви дасте мені можливість пояснити, сер, – відповіла комаха, подригуючи найнервовішим зі своїх щупалець, – то я скажу вам, що це неможливо, бо Зарнівуп зараз у міжгалактичному круїзі. “От чорт!” – подумки вилаявся Зафод.
– Коли він повинен повернутися? – запитав він.
– Повернутися, сер? Він у своєму кабінеті.
Зафод помовчав, намагаючись проаналізувати щойно почуте. Нічого путнього з цього не вийшло.
– Отже цей тип у міжгалактичному круїзі... і у себе в кабінеті? – Він перехилився через стіл і вхопився за щупальце, що все ще тремтіло.
– Послухай мене, триоке чудо, – сказав він, – ти краще не забивай мені баки, бо я ще й з не такими, як ти, спокійно давав собі раду натщесерце.
– Ой, а ви хто такий, золотце, що таке говорите? – обурилася комаха. Її крильця затремтіли від люті. – Може, Зафод Бібльброкс чи що?
– Ти можеш полічити мої голови, – з притиском у голосі сказав Зафод.
Комаха розгублено моргнула. Потім ще раз.