Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Кидається навколішки). Пані, ви бачите, я палаю від кохання.
Анна Андріївна. Як, ви на колінах? Ох, встаньте, встаньте, тут підлога завсім не чиста…
Хлестаков. Ні, на колінах, неодмінно на колінах, я хочу знати, що мені судилось, життя чи смерть.
Анна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Якщо не помиляюсь, ви робите декларацію[36] щодо моєї дочки.
Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волоску. Якщо ви не увінчаєте незмінне кохання моє, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прохаю руки вашої.
Анна Андріївна. Але дозвольте сказати: я так би мовити… я замужем.
Хлестаков. Цe нічого! Для кохання нема різниці; і Карамзін сказав: «Закони засуджують».[37] Ми підемо в холодок струмків… Руки вашої, руки прошу.
Ява XIV
Ті самі і Марія Антонівна вбігає раптом.
Марія Антонівна. Мамуню, татуньо сказав, щоб ви… (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує): Ой, який пасаж!
Анна Андріївна. Ну, чого ти? до чого? нащо? Що за пустотливість така! Раптом убігла, як очамріла кішка. Ну, що ти знайшла такого дивного? Ну, що тобі на думку спало? Справді, як дитина яка-небудь трилітня. Не схоже, не схоже, зовсім не схоже на те, щоб їй було вісімнадцять літ. Я не знаю, коли ти будеш розважніша, коли ти поводитимешся, як годиться благовихованій дівиці; коли ти будеш знати, що таке хороші правила і солідність у вчинках.
Марія Антонівна (крізь сльози). Я, справді, мамуню, не знала…
Анна Андріївна. У тебе вічно якийсь протяг розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Чого тобі дивитись на них! не треба тобі дивитись на них. Тобі є приклади інші — перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.
Хлестаков (схоплюючи за руку дочку). Анно Андріївно, не перешкоджайте нашому щастю, благословіть незрадливе кохання!
Анна Андріївна (вражена). То ви в неї?..
Хлестаков. Вирішіть: життя чи смерть?
Анна Андріївна. Ну, от бачиш, дурна, ну от бачиш: через тебе, отаке дрантя, гість зволив стояти на колінах, а ти раптом вбігла, як божевільна. Ну, от, справді, слід, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.
Марія Антонівна. Не буду, мамуню; справді, більше не буду!
Ява XV
Ті самі і городничий хапаючись.
Городничий. Ваше превосходительство! не занапастіть! не занапастіть!
Хлестаков. Що вам?
Городничий. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, і наполовину нема того, що вони кажуть. Вони самі обманюють і обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, нібито я її висік; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе висікла.
Хлестаков. Хай пропаде унтер-офіцерша — мені не до неї.
Городничий. Не вірте, не вірте. Це такі брехуни… Їм ось така дитина не повірить. Вони вже на все місто відомі, як брехуни. А щодо шахрайства насмілюсь доповісти: це такі шахраї, яких і на світі не було.
Анна Андріївна. Чи знаєш ти, якою честю вшановує нас Іван Олександрович? Він просить руки нашої дочки.
Городничий. Куди! куди!.. Збожеволіла, матінко! Не гнівайтесь, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, така ж була й мати її.
Хлестаков. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.
Городничий. Не можу вірити, ваше превосходительство!
Анна Андріївна. Та коли кажуть тобі!
Хлестаков. Я не жартома вам кажу… Я можу з кохання позбутись розуму.
Городничий. Не смію вірити, недостойний такої честі.
Хлестаков. Та, коли ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я чорт знає, що ладен…
Городничий. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство!
Анна Андріївна. Ох, який бовдур, справді! Ну, коли тобі кажуть?
Городничий. Не можу вірити.
Хлестаков. Віддайте, віддайте! Я одчайдушна людина, я зважусь на все, коли застрелюсь, вас до суду віддадуть.
Городничий. Ох, боже мій. Я, їй-богу, не винен н! душею, ні тілом! Не звольте гніватися! З вашої ласки, чиніть так, як вашій милості завгодно! У мене, справді, в голові тепер… я й сам не знаю, що діється. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.
37
М. М. Карамзін — російський Історик і письменник початку XIX століття «Закони засуджують…» — початкові слова пісні юнака з його повісті «Острів Борнгольм».