Артемій Филипович (читаючи далі). «Доглядач за богоугодними закладами… І… І…» (Заїкується).
Коробкін. А чого ж ви зупинились?
Артемій Филипович. Та нечітке перо… а втім, видно, що негідник.
Коробкін. Дайте мені. От у мене, я думаю кращі очі. (Бере листа).
Артемій Филипович (не даючи листа). Ні, це місце можна пропустити, а там далі розбірливо.
Коробкін. Та дозвольте, вже я знаю.
Артемій Филипович. Прочитати я й сам прочитаю: далі, справді, все розбірливо.
Поштмейстер. Ні, все читайте! адже перше все читано!
Усі. Віддайте, Артемію Филиповичу, віддайте листа! (До Коробкіна). Читайте.
Артемій Филипович. Зараз. (Віддає листа). Ось, дозвольте… (Затуляє пальцем). Ось звідси читайте. (Всі приступають до нього).
Поштмейстер. Читайте, читайте! дурниці, все читайте!
Коробкін (читаючи). «Доглядач за богоугодними закладами Земляника — зовсім свиня в ярмулці».
Артемій Филипович (до глядачів). І не дотепно! Свиня в ярмулці! де ж свиня буває в ярмулці?
Коробкін (читаючи далі). «Доглядач шкіл протух увесь цибулею».
Лука Лукич (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.
Амос Федорович (набік). Хвалити бога, хоч принаймні про мене нема!
Коробкін (читає). «Суддя»…
Амос Федорович. От тобі й на!.. (Вголос). Панове, я думаю, що лист довгий. Та й який чорт у ньому: погань отаку читати!
Лука Лукич. Ні!
Поштмейстер. Ні, читайте!
Артемій Филипович. Ні, вже читайте.
Коробкін (продовжує). «Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон…» (Зупиняється). Мабуть, французьке слово.[40]
Амос Федорович. А чорт його знає, що воно означає! Ще добре, коли тільки шахрай, а може, ще й за те гірше.
Коробкін (читаючи далі). «А втім, народ гостинний і добродушний. Прощай, душа Тряпічкін. Я сам, за прикладом твоїм, хочу взятись до літератури. Нудне, брат, так жити, хочеш, нарешті, поживи для душі. Бачу: справді, треба за що-небудь високе взятися. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Підкотилівку. (Перевертає листа й читає адресу). Його благородію, вельмишановному панові Івану Васильовичу Тряпічкіну, в Санкт-Петербурзі, на Поштамтську вулицю, в домі під нумером дев’яносто сьомим, повернувши у двір, на третьому поверсі, праворуч».
Одна з дам. Який реприманд[41] несподіваний!
Городничий. От коли зарізав, то зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу: бачу якісь свинячі рила, замість облич, а більш нічого… Вернути, вернути його! (Махає рукою).
Поштмейстер. Де вже вернути! Я, як навмисне, наказав доглядачеві дати якнайкращу трійку; чорт підбив дати й наперед розпорядження.
Жінка Коробкіна. Оце так, оце-то нечувана конфузія!
Амос Федорович. Одначе ж, чорт забери, панове! він у мене триста карбованців позичив.
Артемій Филипович. У мене теж триста карбованців.
Поштмейстер (зітхає). Ох! і в мене триста карбованців.
Бобчинський. У нас з Петром Івановичем шістдесят п’ять на асигнації, егеж.
Амос Федорович (недомислено розставляє руки). Як же це, панове? Як же це, справді, ми такого маху дали?
Городничий (б’є себе по лобі). Як я — ні, як я, старий дурень? Спав, дурний баран, з розуму!.. Тридцять років живу на службі: жоден купець ані підрядчик не міг обдурити; шахраїв над шахраями обманював, пройдисвітів і крутіїв таких, що весь світ ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обманув!.. Що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити про губернаторів…
Анна Андріївна. Але цього не може бути, Антоша: він заручився з Машенькою…
Городничий (з серцем). Заручився! Дуля з маком — ось тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (Несамовито). Ось, дивіться, весь світ, усе християнство, всі дивіться, як обдурено городничого! Дурня йому, дурня, старому падлюці! (Свариться сам на себе кулаком). Ех ти, товстоносий! Смоктульку, ганчірку вважав за поважну людину! Он він тепер по всій дорозі дзеленьчить дзвоником! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що підеш на посміховище — знайдеться перодряп, писака, в комедію тебе вставить. Ось що прикро! Чину, звання не пожаліє, і будуть усі скалити зуби та плескати в долоні. Чого смієтесь? із себе смієтесь!.. Ех, ви!.. (Тупає зі злості ногами по підлозі). Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! чортове насіння! Вузлом би усіх зав’язав, на борошно б стер вас усіх, та чортові в підбивку! в шапку, туди йому!.. (Тикає кулаком і б’є підбором по підлозі). (Після деякої мовчанки). Досі не можу отямитись. От, справді, якщо бог хоче покарати, то відбере перше розум. Ну, що було в цьому вітрогонові схожого на ревізора? Нічого не було! От просто ні на півмізинця не було схожого — і раптом усі: ревізор, ревізор! Ну, хто перший пустив, що він ревізор? Кажіть!