Городничий. Це б ще нічого, — інкогніто прокляте! Враз загляне: «А, ви тут, голубчики! А хто», скаже, «тут суддя?» — «Ляпкін-Тяпкін». — «А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна. А хто попечитель богоугодних закладів?» — «Земляника». — «А дайте-но сюди Землянику!» Ось що погано.
Ява II
Ті самі й поштмейстер.
Поштмейстер. Скажіть, панове, що, який чиновник їде?
Городничий. А ви хіба не чули?
Поштмейстер. Чув од Петра Івановича Бобчинського. Він тільки що був у мене в поштовій конторі.
Городничий. Ну, що? як ви думаєте про це?
Поштмейстер. А що думаю? — війна з турками буде.
Амос Федорович. В одне слово! я сам те думав.
Городничий. Егеж, обидва пальцем у небо попали.
Поштмейстер. Далебі, війна з турками. Це все француз паскудить.
Городничий. Яка там війна з турками! Просто нам погано буде, а не туркам. Це вже відомо: в мене лист.
Поштмейстер. А коли так, то не буде війни з турками.
Городничий. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?
Поштмейстер. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?
Городничий. Та що я? Страху ніби й нема, а так… трошки… Купецтво та громадянство мене бентежить. Кажуть, що в мене їм не з медом; а я, от їй-богу, якщо і взяв з кого, то, вірте, без ніякої ненависті. Я навіть думаю (бере його під руку і обводить набік), я навіть думаю, чи не було на мене якого-небудь доносу. Навіщо ж справді-таки до нас ревізор? Послухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна вам, для спільної нашої користі, всякого листа, що прибуває до вас у поштову контору, вхідного й вихідного, знаєте, отак трошки розпечатати й прочитати: чи немає в ньому якого-небудь донесення або, просто, писанини. Якщо нема, то можна знов запечатати; а втім, можна навіть і так віддати листа, розпечатаного.
Поштмейстер. Знаю, знаю… Цього не вчіть, це я роблю не те, щоб через осторогу, а більше з цікавості: страх люблю дізнатися, що є нового на світі. Я вам скажу, що це прецікаве читання. Іншого листа з насолодою прочитаєш — так описуються всякі пасажі[5]… а повчальність яка… краще, ніж у «Московских ведомостях».[6]
Городничий. Ну, що ж, скажіть, нічого не вичитували про якого-небудь чиновника з Петербурга?
Поштмейстер. Ні, про петербурзького нічого нема, а про костромських і саратовських багато говориться. Шкода, одначе, що ви не читаєте листів: є прекрасні місця. Ось недавно: один поручик пише до приятеля, і описав бал у найграйливішому… дуже, дуже гарно: «Життя моє, любий друже, тече», каже, «в емпіреях[7]: панночок багато, музика грає, штандарт[8] скаче»… З великим, з великим почуттям описав. Я навмисне залишив його в себе. Хочете, прочитаю?
Городничий. Ну, тепер не до того. То зробіть ласку, Іване Кузьмичу: якщо випадком трапиться скарга або донесення, то, без усяких міркувань, затримуйте.
Поштмейстер. З великою охотою.
Амос Федорович. Глядіть, дістанеться вам коли-небудь за це.
Поштмейстер. Ой, батечку!
Городничий. Нічого, нічого. Інша річ, якби ви з цього публічне що-небудь зробили, але ж це діло сімейственне.
Амос Федорович. Егеж, недобре діло заварилось! А я, признаюсь, ішов оце до вас, Антоне Антоновичу, з тим, щоб пошанувати вас собачкою. Рідна сестра тому псові, якого ви знаєте. Адже ви чули, що Чептович із Верховинським розпочали позви, і тепер мені розкіш: полюю зайців на землях і в того і в того.
Городничий. Батечку, не милі мені тепер ваші зайці: в мене інкогніто прокляте сидить у голові. Так і ждеш, що ось відчиняться двері — і гульк…
Ява III
Ті самі, Добчинський і Бобчинський (обидва входять, засапавшись).
Бобчинський. Надзвичайна подія!
Добчинський. Несподівана звістка!
Всі. Що, що таке?
Добчинський. Непередбачена річ: приходимо в гостиницю….
Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем у гостиницю…
Добчинський (перебиваючи). Е, дозвольте ж, Петре Івановичу, я розкажу.
Бобчинський. Е, ні, дозвольте вже я… дозвольте, дозвольте… ви ж і мови такої не маєте…
Добчинський. А ви зіб’єтесь і не пригадаєте всього.