Так говорили про Вільне Козацтво вороги України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли козацтво розформували.
Повстанча стихія
По здемобілізованню Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Київа М. Павловський, уже як командант повіту і «підполковник» (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до сього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обовязки повітового, чи ґуберніяльного команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідною ранґою, він захопився думкою про обєднання коло своєї особи всіх повітових інстітуцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціялістів-революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і обєднаних, «нового начальника». Формувалося управління командантури і сотня козаків при йому. Туди попало богато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та инші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого оберляйтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині.
Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорґанізували видання щоденника «3венигородська Думка».
Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обезброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін[6] було задоволене роботою звенигородського уповажненого для демобілізації, — яким був я.
Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.
3 Київа приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» розброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказа про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджувати.
Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Київа.
Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Київа ліпили гетьманську «Грамоту до всього Українського Народу». Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. «Спілчани» подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з богатьома я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли зясується сітуація. Настрій «спілчан» був не войовничий.
Инший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Сей сказав мені:
— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час…
Було небезпечно зараз же їхати з Київа. Нова влада ловила селянських делєґатів, що десь у голосіївському лісі відбули зїзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лукіянівку. Переховавшися деякий час, я втік з Київа.
В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. «3венигородська Думка» лаяла Скоропадського і закликала до опору. Оберляйтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Київі підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.
Ревеляції, зроблені «3венигородською Думкою», оголошені накази Павловського і постанови соціялістів-революціонерів одтинали шляхи лєґального відвороту. Я зясував нашим «активникам», що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До «бунтівників» належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та инші.
В мойому розпорядженні було около 10.000 рушниць, 43 кулемети, 2 гармати, 1 автопанцирник і значна кількість амуніції. Все хоронилося в складах, від яких ключі мав коморний Ткаченко, що підлягав мені. Варта коло складів стояла від командантської сотні, що підлягала Павловському.
За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам «на всякий випадок». В останню ніч варта зробила сімуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т. п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла командантська сотня, знищивши канцелярію командантури.
Ранком я зчинив трівогу — телєґрафував до Київа, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до «розграбованого майна». Побіг і до німців. Оберляйтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телєґраф до Уманя та Київа. Мене попросили почекати, а коло дверий поставили варту. Прийшлося чекати з пять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїзжати з міста, навіть запропонували дати підпис.
Слідство переводив п. Кирієнко, помічник ґуберніяльного команданта Київщини. Працював він зо всієї сили більше тижня, але винних не знайшов — вони «розграбували» і розбіглися. Місцева чорна сотня отверто говорила, що тут не без моєї участи, але доказів не було. Відносини з оберляйтенантом залишилися в мене як найкрасші.
Та сумління моє не було спокійне. Робилося все на власну руку. Вказівок од яких-небудь національних центрів, чи авторітетних осіб не було. Центральна Рада зникла, не сказавши ні слова народові, як він має реаґувати на події. Сумління говорило, що не можна помиритися з фактом насильства, хоч би там на Україні стояло не пятьсот тисяч німців, але в десятеро більше. Боротьба кровю, навіть при невдачі, на майбутнє являється позітивним чинником: творить лєґенду, підносить віру в справу серед загалу, пориває нових людей до боротьби.
Час минав. Минали й обставини. Мого оберляйтенанта з його «компанією» перевели до Умані, а до Звенигородки прибув цілий полк німців. Ще за кілька днів по вулицях Звенигородки швендялися російські офіцери «карательного отряда».
Застогнала Звенигородщина. Те, чого не зміг учинити Муравйов, робилося іменем українського гетьмана. Селян катували і мордували, шомполували, насилували дівчат і молодиць; грабували всіх, кого бачили. Селяни тяглися з останніх сил, виплачуючи контрібуції. Під час такої екзекуції я нагодився в своє рідне село. Треба було зусилля волі, щоб не вбити команданта відділу, який нахабно запевняв мене:
— Ето нє люді, а скот. Чем больше їх мучіш, тєм больше оні тебя уважают і даже любят. Єй Богу, інтересниє опити бивают…
Контрібуції брано з тих, в кого було що взяти. Тому терпів заможніший елємент; якраз він не дуже вороже ставився до гетьманської ідеї. Але те, що робили карателі, просто компромітувало і гетьмана і саму ідею української державности. Селяни ріжних волостей та сіл заходили до мене й говорили: