— Що робити? Не витримаємо; дуже вже знущаються. Ліпше загинути, аніж терпіти. Порадьте, що робити. Всі провідники поховалися, або поарештовані; мусите нами кермувати. Скажіть тільки, з якого боку почати, а решту ми й самі зробимо…
Всю силу вживав я, щоб не дати спровокувати свій рідний повіт. Заклинав, чим можна, не підіймати повстання. Вказував, що за карателями стоять німці. Малював їм наслідки: руїну, нещастя, пролив крови, якими загрожує передчасний неорґанізований виступ. Але даремною була моя красномовність! Там, де на карту поставлені: життя, честь, ідея, там, де клекотять пристрасти, бажаючи помсти за незаслужені обиди й кари, там не поможуть слова, там потрібно приймати рішення не вагаючись. Холодною сталю блищали очи поважних, старих господарів; страшну рішучість видно було. То була рішучість роспачі бути зарізаним, або зарізати свого ворога. І здавалося мені, що селяни мовчки запитували:
— А чи не зрадив ти ідеї, за яку ми разом боролися?…
Я рішився приняти на себе керму руxом. Віддав катеґоричний наказ терпіти й чекати, поки я повернуся з Київа. На другий день я був уже в столиці. Зайшов до П., до М., до самостійників у «Батьківщину». Ніхто не взяв на себе сміливости дати відповідь, як поступити, що саме тепер треба робити, щоб не пошкодити загальній справі. М. говорив, що взагалі не варто кров проливати в боротьбі; П. цікавився, чи дуже різатимуть селяни панів та жидів. Самостійники дали цілу купу своєї літератури. Кермуючого центра не було; не було й окремих людей, які узяли б на себе відповідальність за той, чи инший напрямок роботи. Повертатися ні з чим не можна було. Переночувавши в Київі, я пішов до гетьманського палацу.
На диво швидко мене запросилм на послухання. Я виклав свою справу П. для докладу гетьманові. За годину я вже говорив зі Скоропадським. У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч П. і Скоропадський зо всеї сили обурювалися на провокаторів. При мені була написана телєґрама з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини; але при мені ж одержано телєґраму-повідомлення, що карателі знищені селянами під м. Лисянкою. Більше нічого було чекати в Київі.
Вже у Хвастові зустрів я декого з адміністраторів Звенигородщини, що тільки з душами повиривалися від повстанців. По залізниці почувався нервовий настрій. На ст. Цвіткове висів. Дальше потяги не йшли; зі Звенигородщиною не було звязку. Ніхто не знав, що там робиться. Випадково трапився знайомий кооператор, і ми вдвох поторохтіли на селянському возі до м. Шполи.
У Шполі ще була якась німецька військова частина, але загалом панували переляк і безлад.
Коли я став приторговувати собі візника жида, то величезна юрба нащадків Авраама оточила мене і з здивованням не тільки оглядала мене, але навіть пробувала доторкнутися, щоб переконатися, чи я не мара. Справді була рація дивуватися; в цілому повіті мабуть я один мав на собі старшинську уніформу, та ще й виявляв настирливе бажання їхати до Звенигородки, де вже третій день точився бій. Селяни нищили всіх, хто хоч трохи був схожий на «карателя-кадета», тобто носив старшинську уніформу.
3 властивою жидівській расі експресією, бажаючи перекричати всіх, молодий руденький жид інформував мене про сітуацію:
— Ой-йой, що тут було вчора!.. Просто страх та й годі. Ранком німці вирушили на Топільну. Ой, як же вони йшли! Страх грізні були. А позад себе дві тяжолих кононади потягли. Але вже над вечір прибігли до Шполи у великому безладі; тільки одну тяжолую кононаду назад повернули, — друга, кажуть, зіпсувалася, тому вони її покинули…
Нахилившись до мого вуха жид прошепотів:
— Топіляни дуже побили німців і кононаду отняли. Страшно, що то за лишенько! — Не знаю, чи історія з «тяжолою кононадою» зробила більше вражіння на бідних жидків від мого вируху зі Шполи; вони залишилися з переконанням, що мене заколе ґраблями, або заріже косою перший же селянин, якого ми зустрінемо на шляху.
Я натяг на себе брезентового плаща, щоб заховати прокляту уніформу, яка могла накликати лихо на мою голову, а то дуже можливо, відограти ролю перепустки в царство пращурів.
Жид був такий суворий і мав такий врочистий вигляд, неначе йому було доручено вивезти Лота з проклятого міста.
За Лозоваткою нас спинили. 3 двацять дядьків обступили нас і під ескортою попровадили в с. Княжу. Була в них зброя, про яку вже оповідав жид, але були й рушниці.
У Княжій отаманував дід Шаповал. Він прийняв на себе обовязки охороняти запілля повстанців з боку Шполи. То він учора дав чосу «німчурі» коло с. Топільної. На площі стояла здобута в німців гармата і вона була направлена в бік Шполи. Все населения на ногах при зброї. Дід Шаповал збирався «рознести» німців у Шполі, а то й до «Цвіткового достати». Він поплескав мене по плечах і промовив:
— Прибува козацька сила. Ви просто в головний штаб зараз їдете? Він десь там під Звенигородкою.
Хоч бої тяглися вже третій день і були великі втрати серед повстанців, дід Шаповал не тратив надії на перемогу.
— Зметемо всю кацапню; не оборонять їх і німці. Зі землею змішаємо. А Скоропаду під Метикову Греблю[7] пустимо. І всім зрадникам те буде. Годі терпіти! — закінчував дід Шаповал, поблискуючи шаблюкою.
Вірилося в непереможну силу народу, котрий має серед себе таких дідів.
Дід Шаповал запропонував послати з нами для охорони двох козаків. Ми подякували і поїхали далі без охорони.
Недалеко від Богачівки нас знову зупинили. Було тут з три сотки повстанців. Усі узброєні рушницями, при кулеметах.
— Три дні клекотять гармати навколо Звенигородки. Таку, брате мій, стратеґію розвели, що сам чорт не второпає. Наш богачівський пан-отець казав нам, щоб ми не повставали. Каже, що німці найкрасші стратеґи на весь світ. А ми такого страху нагнали, що й з міста не виглянуть. Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють. Нема де правди діти, богато й нашого брата полягло, але не шкода, однаково кадети вигубили б. А німці тільки-тільки держаться; вже й делєґацію висилали.
Раптово почулася гарматна стрілянина в бік Звенигородки. Дядько махнув рукою і промовив:
— Чуєте? Бють…
Кооператор вдруге запитався, хто командує повстанцями.
— Головний штаб, — відповів дядько.
— А в головному штабі Павловський засідає з…
Друге прізвище було моє. Я не витерпів, щоб не запитати:
— Ви бачили їх, дядьку? Знаєте їх обох?
— Не бачив і не знаю; тільки чув. Але он там є мій кум, той власними очима бачив, — відповів дядько.
Дядьків кум зробив вражіння розумної людини. Не моргнувши оком, він розказав мені про Павловського та його начальника штабу, тобто про мене. Повстанці обступили «кума» і потакували йому. Коператор знав кума. Був се порядний і правдивий чоловік. І сей порядний чоловік свідомо брехав, щоби не зломилася віра в перемогу серед його оточення. Він запевняв, що знає нас обох добре і не міг помилитися. Се була велична xвилина.
Я відкликав «кума» і сказав йому своє прізвище. Очі в його чудно забігали, але він оволодів собою і попросив мої папери. Я показав йому, а кооператор підтвердив.
«Кум» сказав, що він із нами проїде трохи, захопивши свого отамана…
— Рятуйте! — благали мене на хуторі «кум» з отаманом: — рятуйте справу, бо всі загинемо. Ніхто нами не кермує… покинули нас. Головний штаб у Ґудзівці, але там чорт-ма кому працювати. Єсть тільки Шевченки та ще кілька старшин. Чекають вас. Їдьте туди і рятуйте всіх…
Яку то силу волі треба мати, щоби утримувати себе від розпачу в таких обставинах та ще й запалювати своїх родичів і сусідів вірою в перемогу. Та сила була в отсих богарчівських дядьків: «отамана» і «кума».
Смерком я підїхав до Ґудзівки на селянському возі. За двацять хвилин прийшли до мене брати Шевченки, родом з Кирилівки. 3 ними прибуло ще кілька старшин.
Ананія Шевченка я знав давно — був у свій час тарасівським курінним у Вільному Козацтві. Ананій ватажок юрби. Сміливий демаґоґ, особисто хоробрий, він умів використовувати інстінкти юрби; але не мав належної освіти і не відзначався високою моральністю.