26 падолиста 1919 року Петлюра скликав нараду в м. Старокостянтинові. На цій нараді були члени уряду, старшина Штабу Армії, усі командувачі груп і по два старшини та козаки від кожної частини; опріч того, були присутні ніким не запрошені, але цікаві старшини та козаки різних полків, що покинули свої частини і блукали по Старокостянтинову. Відбулося щось подібне до мітингу. Народу набилося повне помешкання.
Петлюра подав інформації про події в Кам'янці та Проскурові під час «евакуації». Після нього говорив І. Мазепа. Після одержаних інформацій виходило, що нібито раз у раз приймали найідеальніші рішення і, зрозуміло, енергійно впроваджували в життя, та все щось ставало на перешкоді гарним замірам. Висновок був, що треба продержатися дуже недовго, бо всі держави, а особливо Антанта, от-от визнають незалежність України; тоді буде все гаразд. Яка дисгармонія була між інформаціями, висновками і дійсністю, що на кожному кроці била нас по головах! Правда, ніхто не надіявся на швидке визнання нас «Пашковецькою республікою». Навіть ніхто не старався про те.
Василь Тютюнник говорив коротко, але досить сильно. Він торкався лише військових питань.
Виступати з критикою не було рації, мало для того часу. Та й не варто було критикувати, бо критику робило саме життя. Зі злою, ущипливою і демагогічною промовою виступив Волох. Він критикував уряд і Петлюру, які допустили, що армія залишилась без чобіт та одежі. Говорив, що все розікрали з відома уряду «постачателі». Ще доводив нездатність центру орієнтуватися в ситуації, приймати своєчасно рішення і проводити їх у життя. Узагалі було чимало правди в словах Волоха, висновки його були неправильні. Як порятунок радив Волох визнати радянську систему влади і в союзі з червоними росіянами воювати проти всього світу. Сама по собі порада Волоха не була би вже такою поганою, якби росіяни погодилися з думкою Волоха. Проте вони були розумніші за нього. Петлюра не витримав і перебив Волоха, не давши йому договорити. Мазепа дав різку відповідь.
Взагалі нарада нічого позитивного не дала. Не варто в таких випадках радитися. Наради використовують демагоги для своїх авантурних цілей. Волох не мав ніякогісінького морального права нападати на центр за анархію, бо сам зі своїми гайдамаками учинив грабіж постачання армії у Проскурові та Гречанах і розпочав погром жидів у Миколаєві 24 падолиста. Не треба було бути великим політиком чи психологом, щоби зрозуміти наміри Волоха. Був ще час і можливість попередити події, що потім відбулися в Любарі. Та хто мав ліквідувати Волоха, чи вірніше волохівщину!
Ще при першому моєму знайомстві з Ол. Удовиченком на станції Вапнярці він сказав: «З Волохом і його гайдамаками обов'язково закінчиться якоюсь черговою авантурою… а Головний Отаман каже, що гайдамаки — демократичне військо… Говорить, цю ми не розуміємо Волоха». Виходить, що нібито в Кам'янці Волоха розуміли. Мені не довелося зустріти ні одного з військових керівників, котрий би знаходив рацію формування волохівських гайдамаків. Таку рацію, мабуть, знаходили політичні кола, бо вони раз у раз (зрозуміло, до Любара!) боронили «демократичне військо». Залишається не виясненим, чому Волох з гайдамаками відіграв роль охорони політичного центру від «контрреволюції», яка все привиджувалася соціал- революціонерам за кожним, хто бився на фронті, не влаштовуючи «рад» і мітингів. Не виключено, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підпирали Державну інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою «партійну» частину; вони могли для своєї підпори розраховувати на «демократичне військо», їм неважко було цього добитися у безхарактерних керівників організації волохівщини. Є фактом, центр протегував гайдамакам. Зрозуміло, що в бойових частинах армії, які мали всього близько 20–30 відсотків штатного складу, не було прихильного ставлення до гайдамаків за те, що вони охороняли центр і «рятували» бази в Проскурові та Грсчанах. Гайдамаки були частиною, на яку покладали надії ліві політики. Цікаво було би мати в цій справі відомості від людей, що докладніше знали історію гайдамаків у другій половині 1919 року.
Уже в Проскурові Волох нікого не слухав і робив те, що йому подобалося. Накази командарма виконував лише ті, що не суперечили його планам. Поведінка Волоха мусила звернути на себе увагу Петлюри й уряду. Василь Тютюнник при всіх гарних рисах свого характеру не був настільки рішучий, щоб на власну руку ліквідувати «демократичне військо» і поставити центр перед фактом. Політичний центр теж боявся відповідальності за наслідки ліквідації волохівшини.
За директивою армії 4.04/оп. від 2 падолиста Волох з гайдамаками мусив залишитися в Старокостянтинові в безпосередній підлеглості командуючого Запорізькою дивізією. Та Волохові не подобалася така директива, і він її не виконував. Урядовий центр не знав, як відчепитися від тепер уже немилої і непроханої охороии, якій він раніше протегував. Політична влада не довіряла армії, а внаслідок цього з'явилася волохівщина. Гайдамаки не хотіли розділити долю війська.
Петлюра, уряд і Штаб Армії перебралися до Любара, а Волох з гайдамаками теж пішов до нової столиці. Дійсно «демократичне військо» — куди хоче, туди йде.
І грудня 1919 року я виїхав зі с. Мацієвич до Любара, щоби попророситн в Штабі Армії дозволу перейти з дивізією на схід від Любара. Цього вимагала та обставина, що в Мацієвичах важко було дістати харчі для людей і фураж для коней. Знову-таки хотілося бути ближче до сходу, однаково я вирішив іти на схід, як тільки виявиться, що довше боротись з фронтом неможливо. Настрої в дивізії були рішуче за тим, щоби прориватися до Дніпра.
Ще з Проскурова В. Тютюнник послав на Волинь отамана Данченка з правами Головнокомандувача повстанців Волині. Там же в Любарі опинився і отаман Божко. Місцем свого осідку Данченко вибрав м. Любар тому, що в цілій околиці не було близько росіян; опріч того, околиця і саме місто багатенькі. Цим краєм Данченко керував, як диктатор. Мабуть, не подобалося йому прибутта до Любара верховної влади. У Данченка був невеличкий озброєний загін. Волох, Данченко і Божко вважали себе покривдженими урядовим центром. Усі вони мріяли про «ради», які мали б спасти Україну. Утворився своєрідний «отаманський тріумвірат». До того ще в Любарі перебувала особлива організація, яка називалася «Волинська Революційна Рада».
Урядовий центр, «отаманський тріумвірат» і «Волинська Революційна Рада», на чолі котрої стояв якийсь коваль, одне другому не підлягали. Усякий порядкував, як хотів. Хаос був страшний.
У моїй присутності відбулася нарада В. Тютюнника з Волохом і Данченком. В. Тютюнник не знав, як би то випровадити із Любара всяку владу, залишивши тільки урядовий центр. Для характеристики взаємовідносин наведу уривок розмови Волоха з В. Тютюнником.
— Нащо ти забрав самоправно всю шкіру, борошно та сало постачання? — запитував В. Тютюнник.
— То не я зробив, а Божко, — виправдовувався Волох.
— А чому Божко не прийшов сюди?
— Бо не має чого йти — йому ти вже вибив одне око, то він із другим до тебе не прийде. Але він забрав усе з мого відома, бо йому помагали мої гайдамаки. Майна ніхто не охороняв, отож мої хлопці й забрали під охорону.
— То ви негайно поверніть майно…
— Ха-ха-ха… мої хлопці давно дали всьому лад: все розділили між собою. Що можна, їдять, а зі шкір чоботи шиють, В. Тютюнник почав говорити сердито і на «ви».
— Ви коли будете виконувати мій наказ? Коли вирушите в Трошу?
— Коли захочу, — жартував Волох.
— Та ви думаєте підлягати мені чи не думаєте? Чи для вас ніяка влада не існує?
— Покинь, Василю. Яка ти в біса влада! Тебе вже ніхто не слухає. Я вже наказів з десять твоїх не виконав, а ти мене ще й досі на шибеницю не потяг. Якби ти був владою, то повісив би давно не одного, а так тебе повісять, їй-бо повісять.