— Не несу тобі добрі новини, Ганко.
Я сіла на купу поколеного дерева, ватник Петра діставав аж до колін, тож малі шматки не потрапляли на тіло. Пан Тушл роззирнувся в сутінках, між нами стояв напівнаповнений кошик.
— Був учора на зустрічі з директором електростанції.
— І що ж він вам сказав?
Після такого вступу вже не мало сенсу шукати в його зморшкуватому обличчі якусь надію. Я наосліп хапалася обома руками за шматки дерева довкола себе й механічно вкидала їх до кошика.
— Щоб я не переймався, що після зруйнування села вони тут усе гарненько облаштують. Озерце на площі спустять, сміття після руйнування вивезуть. Тут буде гарний лісопарк.
На це не можна було відповісти інакше, як тільки іронічним сміхом.
— А ви йому нагадали, що уряд буде остаточно обговорювати завершення будівництва лише навесні цього року?
— Із того всього, що діється останнім часом, ти мусиш мати таке ж відчуття, що й я, Ганко. Що все вже давно вирішено.
— Саме так від минулого року говорить і Петр.
— Він провів мене будівництвом. Я його не просив про це. Я бачив купи бетону, місце для реактора, технічні будівлі. Він показав мені плани й розповів, що реальними зараз є тільки два блоки, замість попередньо запланованих чотирьох. Переконував мене щодо енергетичної концепції, що можна буде закрити вугільні електростанції на півночі Чехії. Говорив про будівництво як про вирішену справу, із його голосу я б не сказав, що вони ще на щось чекають.
— Як на мене, усе ще є надія, пане Тушле. Будуть іще демонстрації, у Празі перед будинком уряду, тут у нас, на австрійському кордоні. «Грінпіс», «Південночеські матері»[27], австрійські активісти, я покажу вам листування, вони все мені надсилають. Це сила, з якою треба рахуватися.
Він стояв наді мною, його погляд здавався мені м’яким. І непевним. Ніби він не хотів продовжувати розмову й зраджувати мене. Я сиділа навприсядки, дивилася поперед себе на кошик, який за цей час встигла накидати повен, аж шматки дерева стали знову випадали на підлогу.
— Я за ці роки говорив із усіма керівниками будівництва, які тут змінювалися, із чиновниками в районі і в уряді, із районними й обласними секретарями ще за комуністів, я вже навіть не пам’ятаю всі ці імена й обличчя. Але коли я вчора сидів у його кабінеті, то відчував ту купу грошей, яку вони вклали…
— І що?
— Хто пануватиме над енергією, той матиме велетенську силу, лише вчора на місці я це добре собі усвідомив.
Я підвелася й носаком черевика злегко вдарила наповнений кошик. Було зрозуміло, що сама його не донесу. Він нагнувся й узяв кошик за одну ручку. Я взялася за другу, і ми вийшли з сараю. Перейшли через двір, снігу вже не було, лишилася жовта й коричнева торішня трава й болото. У мене промайнула думка, що цього року вперше не чекатиму на весну. Вклала декілька шматків дерева в піч. Пан Тушл підсів до столу, а я залишилася біля плити, гріючи спину.
— У нас іще є свої люди в районах за зоною охорони, у містах. Вони є в представництвах, у міській владі.
— Вони за все заплатять, Гано. У них великі ресурси, а будуть іще більші.
— Ви хочете сказати, що вони перекуплять тих людей? Ви їх ображаєте…
— Вони можуть купити цілі села, Ганко. Спокійнесенько куплять собі ціле місто, розумієш?
— Ні, — крутила я головою і вже не знала, що сказати.
Його плечі здавалися опущеними, очі ніби запалися на обличчі глибше.
— Іноді мені здається, наче бачу майбутнє. Туман розходиться, і все кружляє в мене перед очима. Потім щось говорю, але мене ніхто не розуміє…
Він пішов із дивною кривою посмішкою, а я зосталася зі своїми сумнівами й страхами сама.
Було нестерпно дивитися на клумби, які після зими повільно заростали бур’янами, на гілках дерев були бруньки, і все готувалося до справжньої весни, а ми це полишаємо. Не розкопуємо землю, не сіємо овочі, не саджаємо картоплю. Ми палимо в печі останні дрова, залишиться порожній сарай. Я все це вже пережила одного разу, це було шість років тому. Мені здавалося, що це було давно, наче в тумані. Із татом палили в садку за хатою все, що вони з мамою не могли забрати в панельку і що могло згоріти. І що змінилося від того часу? Я поїхала до цього села, де все ще гірше.
27
«Південночеські матері» — громадська організація, основна мета якої — поширення інформації про атомну та альтернативні форми енергії. Виникла у 1989 році, її діяльність пов’язують насамперед із Темеліном.