— Петрика немає вдома?
Я покрутила головою.
— То я зайду попрощатися ще раз, післязавтра.
У мене не було сил іще щось йому пояснювати. Він озирнувся на хату.
— Дещо там іще лишилося, дрібниці. Заберемо з донькою малим автом. І передамо ключі.
Хлопець за кермом нетерпляче накручував мотор. Пан Бертак зітхнув.
— Заходьте колись. Адреса є у Франти Тушла. Приїжджайте з Петриком і Тушлом теж.
— Із радістю приїдемо.
Він махнув на прощання й швидко обернувся. Захряснулися дверцята вантажівки, мотор зашумів, і меблі в багажнику, перев’язані мотузками, захиталися. Шафи, ліжко, стільці, дерев’яні ніжки перевернутого догори столу стирчали над тим усім.
Площею йшов довгий похід. Постаті у жовтих плащах і протигазах, над їхніми головами тяглися транспаранти із символами радіоактивної небезпеки. За ними на чорних носилках, збитих із дерев’яних рейок, несли чотири охолоджувальні вежі електростанції з картону, далі йшла купка смертей із білими скелетами, намальованими на чорному обтислому одязі, у руках вони несли транспарант із написом ЧОРНОБИЛЬ-ІІ. Групки людей вигукували гасла. За купкою старших у спортивних костюмах ішов гурт дівчат у білих футболках із написом СТОП АТОМ. Увесь гепенінг завершували якісь молодики, що били палицями у великі бубни. Навколо цього всього крутилися репортери з фотоапаратами й телевізійники з Праги й Австрії. Якийсь час мені здавалося, що я на першотравневій демонстрації, із алегоричними возами й сіялками, іще потім я бачила перед собою танці на М’ясопуст зі старих часів, як їх описував пан Тушл у своїй хроніці — арап, єврей і баба з кошиком, гусар, ведмідь на мотузці й поліцай. Я озирнулася через плече, у пана Тушла, вочевидь, були схожі відчуття, він мав здивований вигляд, простуючи за цим карнавалом на площі в Тині. Я зрозуміла, що вперше ми стоїмо осторонь того, що відбувається, і слідкуємо за всім майже байдуже. У поході вже не було нікого із села, нікого з наших, я не побачила навіть знайомих облич із навколишніх сіл чи людей із міста, які раніше нас підтримували. Навіть Адам Ридерер не крутився поруч із диктофоном чи записником. За транспарантами ми впізнали «Дітей Землі», «Веселку»[28] і «Південночеських матерів». Перед нами проходили демонстранти з Верхньої Австрії й із Баварії, яких сюди привезли автобусами. Ми помітили ці кольорові буси, уже коли переїздили міст, вони рівненько стояли на стоянці поруч річки. На все це здаля поглядало декілька поліцейських.
Мені доводилося увесь час думати про те, що я бачила вранці, коли вийшла перед ворота. Хата пана Бертака раптом позбулася стріхи. Лише залишки брусів стирчали, як поламані шпильки, і побита черепиця валялася в траві неподалік. Я не могла від цього видовища відвести погляду. Пан Тушл подзвонив у поліцію, бо знав, що хату ще не передано, ключі все ще були в пана Бертака. Усе було намарне й те, що він із донькою не зміг забрати, за два дні вже зовсім не знайшов. Ми підозрювали, що за два тижні в селі не залишиться нікого, люди вже нічого не чекали. Ми залишимося там самі, Тушл, Згоркова і я, у хаті номер одинадцять. Я заплющила очі. Квітневе сонце приємно гріло, але зсередини я змерзлася, зовсім не було настрою слухати якісь промови й декларації. Ми з паном Тушлом стали трохи віддалік, ніби ті, що зрештою програли. Я знову й знову шукала в натовпі знайоме обличчя, хлопця з дредами, блакитними очима й молодечим посміхом. Він зникав і знову з’являвся, ніби човен виринав серед хвиль. Зрештою ми зустрілися на дорозі під костелом. Славек пообіцяв, що ввечері приїде до нас із паном Тушлом у село.
Центральне місто району було освітлене люмінесцентними лампами. Такий разючий контраст порівняно з нашою площею. У просторій кімнаті, де раніше відбувалися зустрічі членів Сільськогосподарського товариства, не було ані стільців, ані столів. Люди сідали просто на підлогу, лежали на розкладених спальних мішках або сиділи на пледах і простелених светрах. Лише спереду стояв столик із лампою й стільцем. На нього сів пан Тушл, одягнув окуляри для читання й гортав хроніку, публіка потроху вщухла. Молодики з рюкзаками, студенти, активісти, які вранці були на демонстрації.
— Цей табір проти атомної енергії триватиме три дні, — казав мені пошепки на вухо Славек, — жити можна в шкільному спортзалі в Тині. Ми спимо в спальниках на підлозі…
Пан Тушл саме почав читати вибрані місця з хроніки. Читав про розкопки слов’янських поселень у лісі за нашим селом, про найстарші збережені імена видобувачів гнейсу, про історію хат, прочитав перепис полів і худоби з часів Першої республіки, потім — щось із часів Протекторату, завершив читання короткими записами про геологічні дослідження неподалік наприкінці сімдесятих.
28
«Діти Землі», «Веселка» — чеські організації та групи, що провадять діяльність із захисту екології.