Ми взялися за другу штанину й так захопилися роботою, що навіть не помітили, коли у дверях з’явилася Анна. До тями нас привів вибух сміху, Оліна перестала шити й у лижних окулярах сердито дивилася понад моє плече. Я повернулася й побачила Анну, що корчилася від сміху.
— Чого ти прешся? Ніколи не бачила, щоб хтось шив?
— Коли б ви тільки себе бачили, — захлиналася сміхом Анна й витирала очі.
— Краще ближче не підходь, а то й тобі дістанеться, — сказала Оліна й знову запустила швейну машинку.
Уламок голки невдовзі задзеленчав серед порцелянових чашечок на поличці, і якийсь час машинка крутилася марно. Ми сиділи над нею, як двійко після кораблетрощі.
— Він увечері прийде, дівчата, — сказала Оліна й усміхнулася, відсунула лижні окуляри на лоба й вхопила пальцями в коробці наступну голку.
— Як Хозе? — запитала я в Анни.
Ми не бачилися з минулого тижня, коли вона повернулася з Жіліни.
— Він виходив уночі? — хотіла знати Оліна.
Анна кивнула.
— Ви були в готелі?
— Так.
— Із тебе все треба витягати, — забурмотіла Оліна й зсунула окуляри на очі.
— Він усе одно за кілька тижнів повернеться, — сказала я.
— Він служитиме на тиждень більше, — відповіла Анна, — за тих сім днів гауптвахти, які мав восени минулого року.
— Коли втік із казарми до тебе? — усміхнулася Оліна. — Це так романтично…
— Так, Хозе — справжній романтик, — засміялася Анна.
— Дівчата, я два роки без Петра не переживу.
— То ви й справді зустрічаєтеся? — запитала я.
— Звісно. Від тих танців.
— А щось було?..
— Не сумнівайся.
Ми з Анною ззирнулися.
— Мені спало на думку, що коли навесні Петра візьмуть в армію, ми могли б зробити проводи в нас. Байдуже, що він з іншого села, правда?
— Ти ж знаєш, що так, Олі, — сказала я й натягнула на очі Гонзині окуляри, — але тепер краще ший, щоб ми не возилися з цим до ночі.
Коли тато прочинив двері нашої кімнати, ми з братом все ще вилежувалися в постелях. Його голос звучав для мене звіддалік, ніби десь на площі з гучномовця лунало повідомлення нацкомітету.
— Скільки ви тут будете валятися, молодь? Може, час вставати й іти щось робити?
Я розплющила одне око, двері зачинилися. Гонза в ліжку перевернувся на другий бік.
— Це був голос божий, амінь, — захрипів він спросоння й накрився ковдрою з головою.
Мені стало зрозуміло, що за сніданком ми знову не зійдемося родиною, хоча мама й вільна після обіду, а тато — взагалі всі вихідні. Тато вже давно буде десь надворі, а Гонза швиденько з’їсть намащений чимось хліб і піде до дядькової хати. Я попленталася коридором у ванну, розмірковуючи при цьому, як швидко мине ранок, натомість святковий післяобід тягтиметься, як завжди.
На нашій кухні панувала похоронна атмосфера, схожа на легкий сірий прах, я тримала руки в мийці з пінявою водою, був післяобідній час. Типова неділя, із програвача на шафці ліниво й сонно деренчить оркестр, пісні на замовлення до ювілейних дат на станції Чеське Будєйовіце. Ум-цаца, ум-цаца, це неможливо було витримати. Я поспішала з посудом, аби можна було чимшвидше чкурнути. Мама сиділа біля вікна, уже святково вбрана до служби, і дивилася крізь голе віття яблунь у садку на річку, в її очах була постійна давня втома. Уже від середи їй знову було погано. Зі своєю серцевою недостатністю вона взагалі-то не мала б працювати на такій тяжкій роботі. Окрім того, гірше ставало з діабетом. Лікарка Брейхова приїжджає в медпункт на площі щосереди. Я не поїду до школи, а зайду до неї, вирішила я собі.
Тато сидів обіч столу й мовчав, у нас усі завжди мовчали, скрізь тиша, лишень оркестр із радіо. Він час від часу дивився на шафу, де за склом було вставлено конверт, який він приніс на тижні з нацкомітету. Я теж прочитала той лист, коли вони обоє пішли ввечері спати, бо інакше б мені ніхто нічого не сказав. Мені було шістнадцять, для них я була ще дитиною, якій про такі речі не говорять.
Той лист, який згідно з написом угорі прийшов до місцевого нацкомітету ще в лютому, був поданням національного підприємства «Енергоінвест Прага» про перебування на кадастровій території нашого села з метою дослідницьких і вимірювальних робіт. Саме так там було написано. Наступного ж дня ввечері я запитала про це в тата. Спочатку він прикидався дурником. «Адже про це вже півроку говорять усі в селі, ти думаєш, що я глуха?» Але цього я вголос не сказала.
— Біля Темеліна[4] мають побудувати атомну електростанцію, а біля Гнєвковіце — греблю. Водою, яка назбирається після побудови греблі, мають охолоджувати ядерний реактор.
4
Темелін — невелике село в Південній Чехії, поруч із яким розташована атомна електростанція.