Біле цуценя, ще сліпе, тремтіло всім тільцем і кусало материн сосок беззубим ротом. Дивно, але з соска раптом вичавилася біла крапля, і навколо – Ірина Василівна так яскраво це відчула, начебто тут доїли корову, начебто вона знаходилася не в холодній буцегарні з мертвими собаками, а в теплому хліві – розійшовся запах свіжого парного молока. Цей міраж тривав мить. Ірина Василівна похитнулася, схопилася за шию і закашлялась від запаху і подиву. Цуценя заскавчало ще раз – довго, вимогливо.
Швидше за все, ця крапля материнського молока і вирішила долю цуценяти, наче якийсь знак, вигук, оклик, що в буревіях і безумствах останніх трьох діб подав їй Господь. «29 (двадцять дев’ять)», – записала Ірина Василівна в акті, акуратно поклала документи до сумки, звідки, звично намацавши легку тканину, тонким пасмом витягла блакитно-картату кишенькову хустинку і завернула в неї цуценя. Двадцять дев’ять. Годинник показував рівно восьму.
У виконкомі вона стояла в черзі першою, тож швидко здала папери, тобто виконала свій службовий обов’язок – бригада не залишиться без премії, тепер можуть поринути в свої алкогольні мандри хоч до Восьмого березня. Східцями, ігноруючи ліфт і можливі зустрічі та запитання, Ірина Василівна піднялася на третій поверх, мимохідь вітаючись із похмурими чиновниками, які сьогодні перший день після свят вийшли на службу. В приймальній мера присіла на стілець і швидко, на коліні написала заяву про звільнення за власним бажанням, хоча секретарка, дебела дівка на прізвисько Інфузорія з декольте по пупа, дуже заперечувала і наполягала, що потрібно писати на ім’я безпосереднього керівника, та не Ірині Василівні пояснювати, на кого і як писати правильно заяви, вона на цьому «собаку з’їла – і не одну» (це був популярний жарт в їхньому середовищі), тобто вона знала, що за правилами пише не за адресою, проте не могла втриматись, не мала вже сил повертатися до бригади, шукати Петра, підписувати, пояснювати, бачити його, щось знову пояснювати. Якось звільнять, еге ж? І я так думаю. Цуценятко, відігрівшись, ожило, тихо скавчало із сумочки, і присутні в приймальні, в тому числі й перший заступник міського голови, дебелий, твердоголовий навіть на вигляд дядько із пузом, що стирчало з-під дорогого костюма на півкімнати («Як він із дружиною кохається, йому не заважає?» – чомусь подумала вона) з цікавістю озиралися на неї, на сумочку, проте все байдуже – крапля молока, що стікала по рожевому мертвому собачому соску, розсунула її свідомість так, що кругом виднілося тільки поле і небо, і саме життя з’явилося перед нею у весь свій зріст із такою ясністю, з такою простотою, що навіть перехотілося йти до церкви.