«Та вже недовго, — потішав він себе. — Але де ж її поки що сховати?»
Приземлився на першій же полянці і вперше уважно розглянувся по літакові. Під стелею у Джекового приятеля було навішано різного приладу, мабуть, щоб краще таборитися в лісі. Іван скинув якусь сітку — чи то на метелики, чи то на рибу, старанно обмотав своєю рваною сорочкою бомбу і привісив її знову на гачок. Потім попорпався в торбинках, що лежали ззаду в літаку, знайшов чисту сорочку, надягнув її на себе і полегшено зітхнув: що б тепер не сталося — а він на все приготований. Бомбу сховано, і літак стоїть і гуде, чекаючи, поки Іван схоче летіти.
«Жити треба уміти, — подумав задоволено Іван. — Не соплі розпускати над своєю добротою, а бери, ламай, души, крути шию — і пануй! Тепер я їм покажу, чистюлькам!»
Далі полетів спокійно і впевнено, дивлячись на числа на колонках, і керуючи літак за ними. Трохи важко було знайти точне місце, де покинув Джека та його приятеля, — але тут вони самі допомогли: тоненький димок, що сивою ниткою здіймався поміж деревами, показав йому місце де вони розтаборились.
Коли Іван приземлився на полянці, Джек навіть не поворухнувся йому назустріч, а тільки хмуро придивлявся йому спідлоба. Зате його приятель бігцем підбіг до літака, зацікавлено роздивляючись на Івана.
«Дивиться, як на своїх бобрів», — неприязно подумав Іван.
— Як ти смів взяти мого літака? — спитав той.
— А от і взяв. Захотілось політати. А що, тобі шкода?
— Ні, не шкода. Але ти ж не спитав мене.
— А чого тебе питати? Зламаю цей — ти збудуєш собі новий. Ще й радий будеш, що матимеш коло чого поробити.
— Та то так, — знову легко погодився той. — Але не можна кидати людей в лісі і забирати в них літака. Ти ж мусив подумати про нас, як ми звідси виберемось.
— А я й подумав: бачиш, прилетів. Дуже мені літати схотілося… Я навіть не думав, що так довго літатиму — та якось заблудився і не знав, кудою повертатись, — плів свою байку Іван далі, почуваючи внутрішню радість, що може своєю брехнею перемогти, здолати, обдурити цих наївних і довірливих людей і зробити їх знаряддям для своєї мети.
— Ти і мою одежу одягнув, — казав далі Джеків приятель.
— А тобі шкода? — так само спитав Іван і дістав ту саму відповідь:
— Ні, не шкода. А де ти дів свою?
Іван побачив, що треба розповісти щось про себе. Найкраще — щось жалісне, і тим збити на інший шлях цю допитливу цікавість.
— Порвав у кущах шипшини, — сказав він. — Лазив шукати ягід, бо був голодний.
— Та чом же ти не взяв таблеток?
— Таблеток? Там не було таблеток.
Той подивився на Івана з поблажливим співчуттям, одсунув якусь планку в стінці літака і дістав звідти таблетки.
— Ось вони. Весь час тут були, а ти лазив шукати ягід…
Іван подивися на таблетки в білій руці, на літак, на усміхнене насмішкувате обличчя і почув, що він мусить когось убити. Цього чоловіка, чи іншого, але він мусить когось убити, щоб ці завжди усміхнені, щасливі люди не тільки не сміли б учити його, а щоб мали страх перед ним, щоб вони вирізнили його серед інших, думали б про нього, говорили б, боялися б його! Щоб ніхто ніколи не посмів подивитися поблажливо на нього.
— Тепер ти затьмарив свою душу злобою, — сказав Джеків приятель. — Не роби цього. Вижени злість із серця, пам’ятай: найважливіше — це спокійний дух.
— У нього не може бути спокійного духу, — обізвався знехотя Джек від ватри. — У нього дух безконечної жадоби. Він не може бути спокійний, якщо дати йому волю. Він може бути спокійний тільки перед силою, тільки коли боїться.
— А ти думав, що я буду сидіти, як бовдур, дивитись на бобрів та шукати вашого спокійного духу? — засміявся Іван. — Я от у ваших школах не вчився, і три дні був без їжі, без ваших таблеток — а бачиш, прожив та ще й приїхав рятувати вас, учених.
— Знаєш, ти справді можеш засмутити в людині спокій, — сказав Джеків приятель. — Я думаю, що теж з охотою побився б з тобою, коли інші тебе не подужають у Юр’їв день.
— Добре, — з веселою злобою погодився Іван. — Пишися і ти в чергу. Сідаймо в літак та й катаймо у ту вашу Англію і починаймо уже битись. А то ви тільки говорити мудрі, а на бійку — так у вас кишка тонка! Підожди, а як тебе звати? А то я буду битися і не знатиму з ким.
— Мене звати Мойше.
— О, то ти — жид! — зрадів Іван. — У-у, брат, тепер тримайся! Я тобі так накладу, що і не встанеш!
— А може, я тобі? — примружився Мойше.
— Ти? Куди тобі! Я, брат, вашого брата добре знаю — завжди ми вас били, і тепер я тебе наб’ю. У вас проти нас все була невидержка! Краще і не пнися зі мною битися — їй-Богу, по дружбі тобі кажу?
— По дружбі?
— Ну, от ти мене сюди підвіз, і літачок дав, щоб я політав — так, може, я вже тебе й помилую.
— Коли ж це ви нас били? — спитав Мойше.
— Ет, тобі то довго пояснювати! Як ще за царів, так і зовсім вас жити коло нас не пускали, щоб вас і духу не було. Отак, скинули вас до хохлів — та й уже. Ну, а потім прийшла совєтська вдасть — так ми вашого брата стільки знищили, що й Гітлер навряд чи стільки встиг. Та ще так знищили, що ви й не писнули, ще й самі себе вистрілювали! Ого-го, брат у нас була добра діалектика.
— А це що таке? — спитав Мойше.
— А це, брат, така наука, як у людей усе забрати, і навіть їх постріляти, а всі навколо щоб стояли і дякували за те, що ми такі добрі і великодушні. Це, брат, так одразу не зрозумієш! Пожив би ти так, як я, тоді знав би.
— Мій батько розповідав мені, що мій дід родився у Києві, учився у Відні, потім жив у Америці, але завжди уважав себе росіянином, — задумливо сказав Мойше.
— Ага, бачиш! — зрадів Іван. — Кожен тоді хотів бути росіянином! Ми тоді були в центрі світу — і там нам і місце! Ми і революцію від образи зробили — як так можна, щоб Росію хтось переміг!
— Але от, бачиш, Росії вже нема… Всі народи живуть вкупі, разом, — терпляче пояснив Мойше. — У нас ніхто й не питає, якого хтось був народу. То тільки ти оце думаєш про це.
— Нічого. Це треба змінити, — упевнено сказав Іван. — Підожди, ми все це змінимо. Учити вас треба, он що.
— Кого це він збирається вчити? — спитав Джек, відходячи від ватри, яку він старанно затоптував.
— А нас усіх, — усміхнувся Мойше. — Щоб ми назад поділилися на народи і щоб знову воювали за те, котрий нарід кращий.
— А так! Йому аби з кимсь воювати, когось убивати… Та від тебе і зараз пахне смертю, — сказав він Іванові.
— Смертю? А хіба смерть пахне? — роблено засміявся Іван, одсуваючись од Джека.
— Це правда, — сказав Мойше. — Я бачив здохлих бобрів і інших звірів — від них пахло так само, як від тебе тепер.
— А нам доведеться сидіти коло нього аж до Англії, — сказав Джек. — Я казав тобі — найкраще покинути його тут. Мені вже зараз млосно від запаху його тіла.
«От і добре, — подумав весело Іван, відсовуючись від керма і даючи місце Мойше. — Як вам від одного мого запаху млосно робиться, то побачимо, що вам стане від моїх кулаків».
І цілу дорогу думав він про те, як буде бити своїх супротивників. Бити їх в зуби, під серце, вдаряти коліном у живіт, ламати їм пальці і викручувати їм руки. І сміятися. Сміятися отак само, як зараз з Джека — одверто, глузливо, не боячись.
А літак, ритмічно коливаючись, без дзвонів і без музики перелітав океан.
IX
Юрко в цей час також летів до Англії.
Летів веселою компанією, із сміхом, жартами та піснями. Лексі і Лі Ван, міняючись, вели літак, а Марія з її приятелькою Тамарою сиділи на задньому сидінні. Летіли не поспішаючи, часто опускаючись на землю, коли дівчата бачили десь особливо приємний горбок, або особливо привабну полянку в лісі. Особливо вередувала Марія. Вона скаржилась, що втомилася в літаку, а не встигали вони приземлитися, вона вже підганяла їх летіти далі. На землі вона починала нарікати, що тут зовсім не так гарно, як здавалося згори, що треба піднятись знову в повітря і пошукати кращого місця. Так само примхливо мінялось і її ставлення до Юрка. То вона ігнорувала його, не помічала, обходила, як порожнє місце, ганялась з веселим сміхом за Тамарою, або кидала квітками в Лі Вана чи дражнила Лексі, оповідаючи різні його хлопчачі штучки і збитки. То, навпаки, сідала коло Юрка, поважна і задумана, і мовчки розглядала його, ніби якесь чудо, що оце його вона вперше побачила.