Всі затихли. Пілот і бортмеханіки інстинктивно витягнулись на струнко, а молоді літуни зблідли і кожний поклав руку на свій літунський коробок. Очі оглядали всіх, обминаючи Івана. Він одразу відчув, що вони обминають його. Знають, що він стоїть, знають який він — і обминають. Жаль, образа, а водночас бажання впасти і благати, щоб вони глянули на нього — все це складним і нерозбірним вихором знялося в його душі і змусило затиснути зуби. І в цей час очі повернулись до нього і глянули.
Глянули і побачили його всього. Всі думки, бажання, всі найлегші порухи його єства, аж до найглибших, аж до невідомих йому самому. Витягали його суть аж з-під самого споду нашарованих понять і звичок. Гураган найрізноманітніших почувань і стремлінь помчав по його нервах до мозку, до очей. А з його очей — у ті очі.
І тут Іван усім своїм єством зрозумів, що він не має нічого. Не має нічого, що міг би показати тим очам, як своє. Він порожній і нецікавий. Хіба тільки злість є в ньому. І ця злоба — то є він, то є те, що відрізняє його серед інших.
А очі повинні знати, що він — інший, що він — вирізняється. Повинні знати! Мусять! Хоч би йому довелось знищити півсвіта — але він мусить вирізнитися з-посеред мільйонів перед цими очима.
І раптом очі зникли. Прозорі, аж синяві повіки з темними ще віями закрили їх, і Ранцев побачив усе обличчя. Довгасте, з прямим носом і ніжно окресленими устами. Обличчя немолоде і нестаре. Обличчя людини без віку.
Воно почало віддалятися на екрані.
В розпачі Іван дико скрикнув і кинувся за ними.
— Стій! — ричав він, роздираючи на грудях сорочку. — Спинись! Глянь на мене ще раз.
Але обличчя зникло.
Іван захитався, нестямно обкрутився навколо себе і рухнув на землю непритомний.
Молоді літуни стояли, напружено вдивляючись в екран. Потім перевели очі на Івана, але ніхто навіть руху не зробив до нього. Були бліді і водночас радісні. Привітно глянули на трійку, і Петрик повторив, показуючи на екран, на небо і на все навкруги:
— Старший.
— Старший, одно слово, — луною обізвався пілот.
— Та й говорити нічого, одразу видно, — зітхнув бортмеханік, витираючи піт і одставляючи ногу. — Це тобі і сліпий бачить, що Старший… Як глянув на мене, так я й прикипів. Так і читає в мені, як в книжці: Алямбек Сафандула, село Дербинь, Ташкентської области… Я й сам був забув, поки він не прочитав…
— І я згадав, — замислено пробурмотів пілот. — Згадав, як жив раніше, і була в мене жінка… добра жінка була в мене, — роздумано повторив і безнадійно махнув рукою.
— А я чув пісню, — захоплено обізвався Юрко, — їхав на гарбі на сіні, а мати сиділи поруч і тихенько співали. Голосно соромилась співати, бо ж уже заміжні були…
Він раптом закинув голову і завів приємним тенором, передихаючи несподівано там, де не вистачало повітря:
Літуни заворушились і обступили його, напружено і зацікавлено вслухуючись в мелодію. На другому куплеті дехто вже приставав до Юрка, тягнучи одну мелодію, а останній куплет співали вже всі разом під його диригентством, а троє пробували акомпанувати на дзвіночках.
Іван опритомнів і повільно сів. Пісня нагадала йому Україну і карний загін, і полум’я від пожежі. Тупо уперся поглядом у групу. Всі стояли півколом навколо Юрка, який, розчервонілий і ніби осяяний вищою радістю, з запалом починав пісню спочатку. Всі дивились на нього і стежили за рухами його рук, і навіть пілот старанно виводив басову партію.
Тільки Алямбек стояв осторонь, засунувши руки замість кишень за мотузку, якою підперезався замість пояса, й насуплено дивився перед собою. Помітивши Іванів рух, він ступив до нього і сказав зневажливо:
— А ти й нервенний… Звичайно, людина, видно, строга, жартувати не любить, але ж не страшна… Дівка стояла і нічого, а ти упав. Тонкі у тебе, брат, кишки… Дуже зла в печінці багато носиш.
— Одчепись, — похмуро сказав Іван, встаючи.
Стояв запорошений, з розідраною одежею, похмурий і набурмосений.
Та ніхто не дивився на нього. Молодь захоплено співала. Часом чийсь погляд проскакував по ньому ненароком. Дивились без страху і без цікавости. Як на порожнє місце. Дивились і не бачили.
Він хвилину постояв і пішов далі від них, хитаючись на непевних ще ногах і почуваючи, що в нього нема нічого. Нічого. Порожнеча і самотність.
V
Минули два тижні науки. Дні йшли одноманітно, розмірено, спокійно. Частина літунів одлетіла і не повернулась. Прилітали нові, дивились, розпитувались і одлітали. Тільки Петрик і Софія, дівчина, що прилетіла в перший день, незмінно лишались на місці.
— Ну, сьогодні робимо перерву, — сказав Петрик. — Вже досить знаєте нашу мову, щоб розуміти хоч трохи. Тепер покажемо вам наш світ. Думаю, почнемо з Країни Дітей.
— А це що таке? — здивувався пілот. — Чи у вас дітей одбирають од родини? Бо у нас щось таке починалося.
— Ні, ні, — засміявся Петрик. — Хто б то посмів? Та наші матері таку бучу зчинили б… — він покрутив головою і засміявся. — Ви ще не знаєте наших Матерів. Вони навіть Старшим дають часом поради.
— Хто ж то такі, ці Матері? — обережно спитав бортмеханік. — Уряди чи королеви, чи як це у вас називається?
— Матері? — здивовано перепитав Петрик. — Матері то… матері, ті, що родять дітей.
— Баби, значить, — презирливо засміявся Іван, вперше від часу появи очей даючи волю своїй ворожости до нового світу. — Велике діло — дітей родити. Кожна сука тобі родитиме, а вони бач яке діло з того роблять… — злісно і зневажливо перекривив він Петрика.
І в ту ж мить закричав і закрутився на місці од нестерпного болю. Ніби кілька розпечених залізних прутів стьобало його по всьому тілі.
Петрик стояв блідий од гніву, стиснувши кулаки. Трійка незрозуміло і перелякано переводила очі з нього на Івана.
Тут Петрик опустив очі, і Іван в ту ж мить спинився, стогнучи і потираючи тіло.
— Та що тобі? — спитав здивовано пілот. — Верещав так, наче тебе били.
— Та й били, — похмуро обізвався Іван, спідлоба злісно і злякано зиркаючи на Петрика. — Чорт його знає, чим вони б’ють. Радіом, чи що?
— То я зробив тобі своїм гнівом, — тихо сказав Петрик, все ще спустивши очі. — Ніхто не сміє у нас ображати Матері…. цього я не міг стерпіти. Досі я стримував себе, бо ти не маєш непроникливої заслони…
— Якої заслони? — обережно спитав пілот.
— Непроникливої заслони… Коли хтось хоче побути сам, щоб нічий дух не впливав на нього і щоб ніхто не читав думок його, — тоді спускає непроникливу заслону… Тоді ніщо не досягає його.
— А, то ти в заслоні, — вороже кинув Іван.
— Ні, я хотів сприйняти тебе таким, який ти є, — сказав Петрик і вперше по сварці глянув Іванові просто в очі. — І не захищав себе. Дивись, — спустив він сорочку. — Бачиш, що ти зробив твоєю злістю?
Спина і груди були в синіх і багрових смугах. Де-не-де струпами горіли виразки і червоніли плями, як від уколу голкою. Коло серця кривавилась велика свіжа пляма.
— Це все ти, — сказав Петрик. — І ви також, — повернувся він до трійки. — Ці уколи — то від вас. Ви слухали і не вірили, і в душі завидували нам і сміялися з нас… Товариші поодлітали, бо вже не могли більше стерпіти. А ми лишалися, бо обіцяли Очетові.
— То й її теж… побито? — спитав Юрко, вказуючи на Софію.
Та усміхаючись потакнула головою і закотила рукав. Рука теж була у багрових смугах і виразках.
— Ах ти ж, розтаку нашу… — хотів з огірчення вилаятись пілот і злякано закрив уста руками. — Та тут чоловікові і вилаятись не можна.
— Народ ніжний, — похитав головою Алямбек. — Це якби у нас так били кожного лайкою, так усі по шпиталях лежали б… І лікувати нікому було б.
Трійка засмучено перезирнулася і раптом вибухнула шаленим нестримним сміхом, гладячи руки Петрика і Софії, щоб зрозуміли, не образились і не кривавились би ранами.