Выбрать главу

Біля підніжжя скелі один з робітників трощить відбійним молотком кам'яну жилу, що відходила далеко в долину. Високий русявий чоловік цей поводився з молотком, наче з іграшкою — що мене дуже вразило. Колись, ще в Дністровську, батько давав мені потримати в руках відбійний молоток, і тоді я дуже здивувався, що комусь вистачає сили працювати ним цілий день.

— Ви що, хочете зрубати її? — поцікавився я, дочекавшись, коли стихне гуркіт молотка.

— Зрубати? Тоді роботи вистачило б до весни, — усміхнувся парубійко. — Ні, моя справа — зробити шурф. Потім сюди приїдуть вибухівники, закладуть вибухівку і від скелі не залишиться й сліду.

— А вона красива, — несподівано каже Інга. — Такої тут більше нема.

Робітник здивовано глянув на неї і, не випускаючи з рук молоток, відійшов на кілька кроків назад.

— Справді, красива, — знову усміхнувся він. — Бачиш, а я навіть не придивився до пуття.

— І ніяк не можна залишити її?

— Ні, обійти її майже неможливо. Це залізниця, а не шосейка, де можна робити які завгодно вигини. А ти, рицарю, звідки? — запитав мене.

Я назвав місто і пояснив, що приїхав сюди до батька, на канікули.

— Майже земляки, — хитнув кучерявою головою робітник. — Я з Миколаєва. — Після школи обов'язково приїжджай сюди.

— Не знаю… Мабуть, треба буде вступати до інституту.

— А я порадив би приїхати. Попрацюєш, а тоді вже — за науку. Бачиш он, залізниче полотно? Що б там у житті не сталося, а завжди пам'ятатиму: ота залізниця, яка підходить до Норданського комбінату, — моя. Сам будував. Так що подумай над цим, рицарю. Він знову взявся за свій відбійний молоток, а ми з Інгою постояли ще трохи і подалися до залізниці, яка обривалася за півкілометра від скелі.

— А справді, ким ти хочеш бути? — запитала Інга.

— Не знаю. Взагалі-то в мене була мрія…

— Яка? Ну скажи-скажи, це ж цікаво.

Трішечки повагавшись, я все ж таки розповів їй про свою дивну, просто-таки абсурдну мрію-жарт — проїхатися на верблюді по Дерібасівській, центральній вулиці Одеси. І ми довго сміялися, уявляючи, як проїдемо на тому верблюді удвох: вона на одному горбі, а я на другому. А коли вдосталь насміялися, вона майже крізь сльози знову запитала: «А справді, ким ти хочеш бути?»

Я вже мав намір видати ще одну «геніальну» ідею. Але Інга глянула мені у вічі і заперечливо похитала головою.

— Тоді треба говорити чесно, — зітхнув я. — А якщо чесно, то не знаю ким.

— А я хочу стати лікаркою. І ти ніколи не казатимеш мені неправди, добре?

— Добре, — погодився я.

— І ким би ти не став, ми обов'язково навідаємося до Нордана.

— Добре. Що б не сталося, я приїду сюди.

Ми мовчки дивилися на колію, що виринала з-за вигину долини. І я намагався уявити нас обох через десять років. Через десять, років! На цьому ж місці!

23

Довго вмовляти Чингіса не довелося. Щойно розповів йому про мисливську хатину, як він одразу ж пояснив, що в ній зимував кілька зим Вічний Мисливець, і запропонував навідатись туди. Ясна річ, я одразу ж погодився.

Першим через місток пішов Чингіс. Він тримався так упевнено, ніби все життя тільки те й робив, що балансував на колодах над водоспадами. Щоправда, тепер до однієї з колод було прибито кілька обв'язаних канатом рейок й утворилося щось схоже на поручень, за якого, в разі потреби, можна було вхопитися. Та не скажу, щоб від цього я почувався на «Романовому містку» (так уже почали називати його в Нордані) упевненіше. Навіть незважаючи на те, що був тут не один.

— Тобі сподобалася ця хатина? — запитав Чингіс десь посередині містка. Він обернувся до мене, й голос його був цілком спокійним. Мене це так вразило, що не одразу збагнув, що він має на увазі.

— Так, — відповідаю після якоїсь миті вагання. — Але мені важко повірити, що самотня людина наважилася б перезимувати у ній. Звичайно, тепер, коли поруч ціле місто… Але раніше міста не було. І ваше село — Еймон — теж кілометрів за шість звідси, за річкою.

— Мисливців це не турбує. Вони звикли до самотини. До того ж, зимів'я це недалеке. Іноді мисливці зимують за п'ятдесят кілометрів від найближчої оселі. Або й далі.

— І ти теж наважився б зимувати так?

— Кожен мисливець мріє про своє власне зимів'я, — мовив Чингіс уже на тому боці річки, коли ми спускалися зі скелі. — І взагалі, в цьому нема нічого надзвичайного. Рушниця, побільше набоїв, хороша собака… Що ще потрібно? Вічний Мисливець рідко бував у селищі. Сам казав, що більша частина його життя минула в тайзі.