Але бабуся не могла мені нічого відповісти, може, тому, що не знала великих чисел, бо все життя рахувала на такій дерев'яній штуці, яку більше ніхто не використовує.
У мене не було із собою маминої дорослої фотографії, тільки дитячі, нагорі в шафі, бабуся кілька разів їх діставала й показувала мені. І я почав забувати, який мамин вигляд, якої довжини її волосся і таке інше.
Одного дня я повернувся зі школи додому, а бабуся сиділа на дивані й була дуже пригніченою. Це означає, що на неї напосіли думки, які не давали їй спокою і змушували почуватися не так, як зазвичай.
І вона сказала, що тепер я, напевно, не скоро побачу маму, бо та тяжко захворіла і лежить у лікарні, тому не може до мене приїхати. І додала, що це дуже сумно, але що вдієш. Коли промовляла це, вона тримала в руках якийсь аркуш і дивилася у вікно, і в цьому було щось незвичайне, бо зазвичай бабуся завжди дивилася мені в очі, коли говорила.
Я вже був у лікарні — коли тато порізав руку, бо робив мені апарат мисливців за привидами, і через це на пристрої лишилася пляма крові. І я пам'ятав, який там запах. Ще пам'ятав, що там майже всі люди ходили в білих халатах і взували такі сині штуки, щоб не наносити бруду.
Я запитав, чи зможемо ми її провідати, бо я залюбки начепив би ще раз ті сині штуки на взуття, але бабуся сказала, що до мами нікого не пускають, навіть її, тому вона теж нікуди не поїде і буде зі мною вдома.
А за два дні по цьому мама померла.
Померла раптово і, здається, не від того, на що хворіла.
Вона померла так, як помирають люди, у яких серце чогось не витримує чи просто припиняє працювати. І це також дивно, бо мамі було не так багато років, щоб її серце перестало працювати.
Бабуся підвелася та сказала, що ми це переживемо.
Ми це якось переживемо.
І я знав, що істоти — не важливо які: люди чи тварини, — коли помирають, потрапляють у землю, і їхні тіла стають частиною природи — травою, чи деревом, чи кущем, чи квіткою, — якщо їх, звісно, не спалюють, бо тоді вони потрапляють в атмосферу і відтак можуть навіть упасти на голову дощем або кружляти в хмарах десь над іншими континентами.
Але я думав, хай би краще мама стала якимось кущем, бо тоді мені простіше пам'ятати, яка вона, бо кущів навколо багато. Мені тоді простіше уявляти, як добре їй, коли дме вітер і від цього тріпотить її листя.
Коли я повертався до намету, сонце потроху ховалося за деревами.
Цей час доби називається сутінками, я про це читав у підручнику. Це означає, що простір навколо освітлюється атмосферою, а не сонцем.
Сутінки бувають двічі на день: ввечері й уранці, вранішні називаються світанком. Виходить, вранці я застав сутінки, але засмутився через зубну щітку і зовсім їх пропустив.
Зате сьогодні я пережив чимало нового, тож почувався трохи втомленим і думав про те, що засну відразу по тому, як повечеряю квасолею та хлібом. Я думав про те, як ляжу, і як накриюся курткою, і заплющу очі, а потім знову настане ранок, і я знову спробую щось зробити вперше, як-от сьогодні, коли весь день гуляв лісом.
I я подумав, що цей день не гірший за вчорашній, коли я вперше склав список речей, які мені подобаються, і от зараз у ньому один новий пункт, яких тепер чотирнадцять. І вирішив, що це точно п’ятірка, не менше, і відчув, що мені знову всередині добре.
Тоді заліз у намет, відкрив банку квасолі й узяв виделку.
Я з'їв усе, а виделку облизав. Потім дістав список і викреслив із нього банку квасолі. Тоді вирішив перевірити все, що мав із собою. Я точно пам'ятав, що вчора ввечері з'їв печива, сьогодні поснідав цукерками, а от щойно повечеряв квасолею. Тоді я уважно роздивився все, що в мене лишилося, і раптово всередині мене все якось трохи стислося, бо я не побачив іще однієї пачки печива.
Я ретельно все перевірив, потрусив рюкзаком, обнишпорив намет, потім іще раз потрусив рюкзаком і навіть зазирнув у його маленькі кишеньки, але пачки печива ніде не було. Тоді я подумав, чи не міг випадково з'їсти його вночі? Я не пам'ятав нічого з того відтинку, коли мені примарився собака. І вже якось не п'ятірка через це виходить, а четвірка, а може, і менше. Хоча ж я обіцяв собі більше не засмучуватися через дурниці.
— І от… — сказав уже знайомий мені голос.
Я повернув голову на звук і побачив собачу морду, яка безцеремонно зазирала до намету.