Насправді Риль звали Еріліела, але без запинки її ім'я могли вимовити лише обрані — люба матінка з не менш любим братиком та звиклі до химерних імен студентів викладачі Академії. Всі інші звали її Ериль або Риль або «Ри-и-и-и-ля-я-я, йди сюди. Зізнавайся, негіднице, це ти у батька кулю ймовірностей без дозволу стягнула? Мабуть, з дівчатами женихів собі вишукували?» Ось півроку вдома не була, а досі соромно.
«Все, досить топтатися на порозі власної кімнати!»
Риль рішуче вийшла в напівтемряву коридору і так само рішуче, але тихо причинила за собою двері. Хай допоможе їй Творець і пошле хоч крапельку удачі бідній студентці.
Вибір маршруту повз зруйновану вежу виявився вдалим. Там дійсно нікого не було. Місце дуже моторошне для розгульних вечірок, і дівчина, спокійно оминувши похмурі руїни, увійшла в парк. Пройшовши під віковими велетнями і зрізавши шлях через галявину, вона завмерла, не наважуючись ступити на полотно мосту. Навколо було тихо. Але там, на мосту, вона буде на очах у всіх і абсолютно беззахисна. Ажурний арковий міст ділив гладь ставка на дві рівні частини. У кожній з них панувала своя господиня. У лівій частині над водою височіла жіноча фігура з білого мармуру. Загорнувшись у довгу туніку, вона однією рукою прикривала собі очі, а другу безсило опустила вниз. Напис на статуї свідчив: «Доля — сліпа». Студенти між собою називали її пані Випадковість. Особливо її недолюблювали недбайливі студенти, звинувачуючи у всіх своїх бідах. Центр правої частини ставка займала жінка в короткій сукні, чию фігуру виліпили з рожевого мармуру. Вона застигла, простягнувши обидві руки до неба, а в широко розкритих очах читалося благання. Напис свідчив: «Не здавайся! Хто втратив надію — загине».
«Надія мені зараз не завадить, разом з крихтою удачі», — подумала Риль і вступила трохи тремтячою ногою на міст. Далі пішла впевненіше. Але на середині мосту Надія, мабуть, відволіклася у своїх Надійчиних справах, і до справи взялася її підступна сестриця — пані Випадковість.
Повітряний потік підхопив дівчину, підняв над мостом і з силою жбурнув у воду. Плащ тут же намок і важкої гирею потягнув її на дно. Риль заборсалася, намагаючись впоратися із застібкою. Як на зло, та розмокла і ніяк не хотіла піддаватися. Дівчина вже майже опустилася на дно, коли під нею почала розкручуватися воронка переміщення. «Матінко, — подумки зойкнула дівчина, — та за що мені все це!»
Ці ідіоти і вектор налаштовувати як слід не вміють. Викине її невідомо де, і як їй додому повертатися? Доведеться у братика допомоги просити, а це значить, накрилася її підготовка до заліку, та ще й прочуханки вдома не уникнути. Добре, якщо на сам залік не запізниться! Так… просто чудово підготувалася!
Застібка нарешті піддалася, і плащ важким каменем упав прямо у воронку. «Щоб ти вдавилася, зараза, а ще краще твій господар», — побажала воронці дівчина і спробувала рвонути в бік, але хижачка вже зачепила свою жертву і повільно втягнула Риль всередину виру.
З іншого боку порталу напрочуд мало що змінилося. Вода залишилася водою, щоправда, тепер вона стала прохолоднішою, та й простір навколо значно розширився. Явно не в калюжу її викинуло. Повітря в легенях стрімко закінчувалося, і дівчина вирішила заради різноманітності поплисти не вниз, а вгору. Заодно і озирнутися не завадило б. У легенях вже горіло від нестачі повітря, коли дівчина виринула з води. В обличчя вдарила хвиля і заліпила очі, ніс і вуха. Вода потрапила в рот і несподівано виявилася гіркою і солоною. Дівчина закашлялась.
«Матінко, поверни мене назад!» — благала Риль, коли чергова хвиля підняла її на свій пінистий гребінь, і вона змогла озирнутися. Найгірший кошмар постав перед її відчайдушним поглядом. Величезне чорне вариво хлюпалося, булькало, перекочуючи тонни води. Зверху завивав повітряний ополоник, не даючи хвилям ні хвилини спокою. І в центрі всього цього котла бовталася крихітна людська фігура. «Все, кінець!» — прийшла відсторонено спокійна думка.
Раптово яскравий спалах блискавки висвітлив темний силует, ліниво дрейфуючий вдалині. Риль не повірила своїм очам: схоже, похорони скасовуються. І плювати вже на залік — аби вижити.
Вигляд у виростаючою з води дерев'яної махини корабля був захоплюючим і дивним. У мертвечо-блакитних відблисках блискавок здавалося, ніби він вийшов з глибин віків легендою, майже нереальним у своєму існуванні тут, посеред бурі. Голі щогли самотньо тяглися в небо, позбавлені своїх вітрил. Розчепіривши лише одне крило, на носі сиділа страшна страхолюдина, здатна одним своїм виглядом відлякати непроханих гостей. Облуплені борти давно потребували фарбування, а днище стало домом для численних морських мешканців.