Розділ 7
Дитя воєнної доби та супниця
— Льєж, Намюр… а тепер і Брюссель[18]! — лікар Блайт похитав головою. — Мені це не подобається.
— Не журіться, пане лікарю, дорогенький — їх захищали всього на всього іноземці, — натхненно мовила Сьюзен. — Заждіть, коли німці стануть на бій із британцями. То виявиться вже інша історія — можете бути певні.
Лікар Блайт знову похитав головою, та вже не так сумовито: вочевидь, уся сім’я була потай згодна зі Сьюзен у тім, що лінію британської оборони не вдасться прорвати навіть за переможного наступу мільйонної армії добряче вишколених німців. Принаймні тоді, коли перший з довжелезної низки жахливих днів приніс із собою звістку про відступ британського війська, Блайти перезирнулися злякано та розгублено.
— Це… це неправда! — скрикнула Нен, на мить хапаючись за втішливе припущення, буцім то може виявитися помилкою.
— Я відчувала, що нині будуть погані звістки, — озвалася Сьюзен. — Уранці цей котисько враз обернувся на пана Гайда, а таке завжди віщує біду.
— «Розбита, переможена, та не деморалізована армія», — тихо проказав лікар Блайт, цитуючи депешу з Лондона. — Невже то йдеться про англійське військо?
— Нескоро ще закінчиться війна, — розпачливо мовила пані Блайт.
А проте Сьюзен, що підупала була на відвазі, знову прикликала віру в нездоланні британські війська.
— Не забувайте, пані Блайт, дорогенька, що британська піхота — то ще не британський флот. Пам’ятайте це. І росіяни вже йдуть — хоча про них я нічого не знаю, тож і сказати напевне не можу.
— Росіяни не встигнуть урятувати Париж, — похмуро відказав Волтер. — Париж — серце Франції, і шлях до нього відкритий. Ох, якби… — він замовк на півслові й вийшов геть із кімнати.
Наступного дня перелякані мешканці Інглсайду все ж спромоглися «розворушитися», навіть попри дедалі страшніші новини з лінії фронту. Сьюзен завзято поралася на кухні, лікар Блайт подався за викликами до хворих, Нен і Ді знову стали до шиття простирадл, пані Блайт вирушила до Шарлоттауна, де відбувався з’їзд голів місцевих осередків Червоного Хреста, Рілла ж, наплакавшись між сосон у Долині Райдуг і давши волю почуттям у щоденнику, згадала, що вирішила бути відважною й відданою. А виявом справдешньої відваги зі свого боку вона вважала намір об’їхати Глен і Чотири Вітри, збираючи пожертви для Червоного Хреста, на старенькій сірій кобилці Ебнера Крофорда. Один з інглсайдських коней кульгав, іншого нині взяв собі лікар Блайт, отож лишалося хіба позичити в Крофордів їхню худющу, неквапну, байдужу шкапу, що вряди-годи спинялася серед дороги, зганяючи муху з однієї ноги копитом іншої. Рілла відчувала, що це, укупі з тим фактом, що німці всього за п’ятдесят миль від Парижа, — майже нестерпне випробування. Проте вона мужньо подалася виконувати доручення з геть несподіваними наслідками.
По обіді, склавши пакунки в бричку, Рілла виїхала на бічну прибережну дорогу, трав’янисту й поорану глибочезними коліями, при якій розташувалася ферма Андерсонів. Дівчина міркувала, чи варто їй заїздити до них. Андерсони жили злиденно, тож навряд чи господиня могла пожертвувати бодай щось. А втім, чоловік її, родом з Англії, що перебував на заробітках у Кінгспорті, коли почалася війна, негайно відплив на батьківщину й записався в солдати — щоправда, навіть не заїхавши додому й не надіславши ні цента дружині та її рідним; отже, пані Андерсон могла образитися, якби її обійшли увагою. Рілла вирішила завітати й до неї. Наступними місяцями вона ще не раз пошкодувала про це, та загалом була вдячна долі, що все сталося саме так.
Будинок Андерсонів, невеличкий і перехняблений, хилився до землі у заростях розкошланих ялин, мовби соромлячись свого вбогого вигляду й прагнучи заховатися від усіх. Рілла прив’язала конячку до хисткого паркана й рушила в дім. Двері були відчинені. Уздрівши те, що коїлося всередині, дівчина оніміла й заклякла на місці від жаху.
У невеличкій спальні Рілла побачила пані Андерсон: та лежала горілиць на неприбранім ліжку… і була мертва. Сумнівів у цьому не лишалося, як і в тім, що огрядна, нечесана, рудокоса й червонолиця бабера, яка безтурботно пахкала люлькою, сидячи на порозі кімнати, була надзвичайно жива. Вона мляво гойдалася з боку на бік, не переймаючись ані брудом і безладом, що панували довкола, ані натужними криками, що долинали з колиски біля ліжка.
18
Ідеться про серію наступальних операцій німецької армії на території Бельгії, що закінчилися поразкою союзників і відкрили німецьким військам шлях на Париж.