Кеннет Форд повернувся до Торонто. Позавчора він приходив до нас попрощатися. Мене не було вдома — я мала пошити пелюшки для маляти, а пані Мередіт зголосилася допомогти, тому я сиділа в неї. Та байдуже — він велів Нен „попрощатися зі Стоніжкою замість нього“ й переказати, щоб я не забула його, геть захопившись материнськими клопотами. Якщо він міг адресувати мені такі образливі, легковажні слова, це означає, що для нього та прекрасна година на дюнах — пусте. Отож я більше не згадаю ані Кеннета, ані тієї години.
Фред Арнольд провів мене додому від пані Мередіт. Він син нового методистського пастора — дуже розумний і добрий, ще й був би доволі гарний, якби не його страхітливий ніс. Коли Фред говорить про звичні щоденні речі, це не має великого значення, та варто йому завестися про поезію чи ідеали — і я не можу стерпіти контрасту між його промовами й носом, аж ледь стримуюся, щоб не засміятися. Це, звісно, несправедливо, бо він каже гідні, чудові речі, і якби все те саме казав хтось такий, як Кеннет, мене приворожили б його слова. Я була в захваті, доки слухала Фреда, опустивши голову, та щойно підвела очі й знову вздріла цей ніс, як чари розвіялися. Він теж хоче записатися до війська, але не може, бо йому тільки сімнадцять років. Дорогою нас перестріла пані Еліот і поглянула так нажахано, начеб я йшла із самим кайзером. Пані Еліот ненавидить методистів і все, пов’язане з ними. Тато каже, що то в неї манія».
Напередодні першого вересня більшість молодих Блайтів та Мередітів поїхали з дому. Фейт, Нен, Ді та Волтер подалися до коледжу, Карл — до Гарбор-Геда, де мав учителювати в школі, а Ширлі — до вчительської семінарії. З-поміж братів та сестер удома лишилася тільки Рілла. Їй було б дуже самотньо, якби вона мала час на те. Їй бракувало Волтера: вони дуже зблизилися після розмови в Долині Райдуг; Рілла звіряла йому свої біди, яких не обговорювала з іншими. Проте вона була така заклопотана молодіжним Червоним Хрестом і малим сином Андерсонів, що не мала й хвилинки на звичну нудьгу. Часом, лягаючи спати, вона могла поплакати в подушку за Волтером, що був у коледжі, за Джемом у Валкартьє, за неромантичним Кеннетовим прощанням, та здебільшого засинала швидше, ніж устигала розплакатися насправді.
— Чи попросити мені директорку Гоуптонського сиротинцю забрати дитину? — мовив був лікар Блайт два тижні по прибутті хлопчика до Інглсайду.
На мить Ріллі закортіло сказати «так». Малого відішлють до сиротинцю… там його доглядатимуть… а вона знову матиме вільні дні та спокійні ночі. Але… але… та сердешна молода мати боялася, що дитя опиниться в сиротинці! Рілла не могла позбутися цієї думки. Того ранку вона відзначила, що за час перебування в Інглсайді хлопчик погладшав на вісім унцій[19], і пишалася результатом своїх зусиль.
— Ви… сказали… що він не виживе в Гоуптоні, — мовила Рілла.
— Можливо. Кволі діти нечасто виживають у сиротинцях, навіть попри дбайливий догляд. Але, Рілло, ти знаєш, що означатиме твоє рішення залишити маля.
— Я доглядала його два тижні й воно погладшало аж на півфунта! — вигукнула Рілла. — Може… зачекаймо, доки надійде лист від пана Андерсона? Раптом він не захоче, щоб його син мешкав у сиротинці, коли він сам захищає вітчизну?
Лікар і пані Блайт обмінялися усмішками за спиною в Рілли й відтоді жодне з них більше не згадувало про Гоуптон.
Проте невдовзі усмішка на лікаревім обличчі померхла: німці були за двадцять миль від Парижа. У газетах почали з’являтися страхітливі історії про злочини загарбників у розтерзаній окупованій Бельгії. Сьюзен, панна Олівер, лікар та пані Блайт відчували постійне напруження.
— Ми живимося новинами із фронту, — сказала Гертруда Олівер у розмові з пані Мередіт, марно намагаючись засміятися. — Ми вивчаємо мапи й стримуємо навалу гунів кількома детально спланованими стратегічними маневрами. Але Таткові Жоффру[20] немає змоги дослухатися до наших порад… а тому Париж… мусить… упасти.
— Невже вони дістануться до нього… невже їм не завадить Усемогутня рука? — стиха промовив Джон Мередіт.
— Я веду уроки неначе вві сні, — знову озвалася панна Олівер, — а тоді вертаюся додому й міряю кроками спальню. Я вже протоптала доріжку на килимі Нен. Ми такі жахливо близькі до цієї війни.
— Ті німці вже у Сенлісі[21]. Тепер ніхто й ніщо не врятує Париж, — простогнала кузина Софія, котра захопилася читанням газет і на сімдесят першім році життя дізналася про географію півночі Франції — коли й не про вимову французьких назв — більше, аніж устигла вивчити в школі.
20
Жартівливе прізвисько генерала Жозефа Жоффра (1852–1931), головнокомандувача французької армії в роки Першої світової війни.