Тими днями по всій країні на поклик Дударя відгукувалися хлопці — заможні й бідні, чорняві й біляві, з вищого й нижчого світу…
— Навіть син Біллі Ендрюса йде на війну… і єдиний син Джейн… і Діанин маленький Джек, — мовила пані Блайт. — Прісциллин син повернувся для цього з Японії, а Стеллин — приїхав з Ванкувера. Обидва сини превелебного Джо також подалися до війська. Філ розповідає, що хлопці «рішучіші, ніж вона — умить записалися в добровольці».
— Джем пише, що їх невдовзі відправлять на фронт, і він не зможе приїхати попрощатися, бо наказ оприлюднять аж перед самою відправкою, — озвався лікар Блайт, передаючи дружині листа.
— Це несправедливо! — обурено вигукнула Сьюзен. — Невже панові Сему Г’юзу[30] байдуже до наших почуттів? Заслати цього благословенного хлопчика до Європи, не давши нам востаннє глянути на нього! Про мене, пане лікарю, дорогенький, напишіть-но в газети — хай усі знають, яке неподобство тут коїться.
— Можливо, так навіть краще, — мовила бідолашна розчарована мати. — Я не подужала би нового прощання… надто тепер, знаючи, що війна триватиме довше, ніж ми гадали. Ох, аби ж… але ні, я не промовлю цих слів. Як Сьюзен і Рілла, — натужно сміючись, підсумувала пані Блайт, — я хочу бути героїнею.
— Усі ви молодці, — мовив лікар Блайт. — Я пишаюся своїми рідними. Навіть Рілла, моя «польова лілея», невтомно керує молодіжним осередком Червоного Хреста й рятує життя одного малого канадця. Це величенька робота. Рілло, дочко Енн, як ти назвеш своє дитя воєнної доби?
— Я чекаю на лист від пана Андерсона, — мовила Рілла. — Можливо, він сам захоче дати ім’я власному синові.
Проте спливали тижні, а від Джима Андерсона не надійшло жодної звістки. Він не озивався, відколи поплив до Англії з Галіфакса; здавалося, доля дружини й дитини зовсім його не обходить. Кінець-кінцем Рілла назвала хлопчика Джеймсом, а Сьюзен дала йому друге ім’я — Кітченер. Отак і вийшло, що Джеймс-Кітченер Андерсон став власником імені, дещо значнішого, аніж він сам. Невдовзі Блайти вигадали для нього коротше ім’я — Джимс, — і лише Сьюзен уперто кликала дитя «маленьким Кітченером» і ніяк інакше.
— Пані Блайт, дорогенька, Джимс — то негідне ім’я для християнського маляти, — несхвально проголосила вона. — Кузина Софія вважає його надто вже легковажним, і вперше в житті я мушу погодитися, що вона слушно каже, хоч і не дам їй приводу зловтішатися, визнавши це у вічі. Що ж до малого — він таки справнішає, а Рілла чудово дає з ним раду. Проте я не скажу їй цього, щоб не плекати в ній зарозумілості. Ніколи я не забуду, пані Блайт, дорогенька, як уперше побачила це дитя в супниці, загорнуте в шмат брудної фланелі. Зрідка хто й може приголомшити Сьюзен Бейкер, але тої миті я таки була приголомшена. Навіть подумала, що в мене галюцинації. Та потім я сказала собі таке: «Нікому й ніколи не може привидітися супниця, тож, певне, бодай вона справжня», і трохи оговталася. А коли наш пан лікар сказав, що Рілла мусить сама глядіти малого, я собі вирішила, що він жартує. Я й на мить не могла припустити, що вона за це візьметься — та бачте, як воно вийшло. Це немовля багато чого навчило її. Коли нам випадає якась робота, пані Блайт, дорогенька, ми однаково тільки й можемо, що стати й зробити її.