— Мама не переживе, якщо ти підеш, — хлипала Рілла. — І я також. Волтере, для будь-якої сім’ї достатньо одного сина на фронті.
Різдвяні свята минули невесело. Утім, присутність Нен, Ді, Волтера й Ширлі допомогла Ріллі дати раду із журбою. До того ж, Кеннет Форд надіслав їй книжку й вітальний лист. Читаючи його, дівчина вряди-годи рум’яніла, а серце їй калатало сильніше… аж до останнього абзацу, від якого вона похолола.
«Нога мені вже зовсім не болить. За два три місяці я й собі подамся до війська. Рілло-моя-Рілло, як радо я вберу однострій! Нарешті малий Кен зможе дивитися всім у вічі й відчувати, що нікому нічого не винен. Останнім часом кепсько було, відколи я не кульгаю — люди, які не знають про мою ногу, тільки й зиркали, мовби кажучи: „Сачок ти хлопче!“ Тепер уже ніхто не погляне на мене спідлоба».
— Ненавиджу цю війну, — скрушно мовила Рілла, дивлячись, як кленовий гай убирається в пишні рожево-золоті шати зимових сутінків.
— Минув тисяча дев’ятсот чотирнадцятий, — сказав лікар Блайт першого дня нового року. — Він розпочався казковим світанком, проте скінчився кривавим заходом сонця. Що принесе нам тисяча дев’ятсот п’ятнадцятий?
— Перемогу! — лаконічно озвалася Сьюзен.
— Ви справді вірите, що ми переможемо? — тужливо запитала панна Олівер. Вона приїхала з Лобриджа, щоби відвідати студентів напередодні їхнього повернення до Редмонду. Нині панна Олівер була в похмурім гуморі й цинічно вбачала в усьому лише темний бік.
— Чи вірю я, що ми переможемо?! — вигукнула Сьюзен. — Ні, панно Олівер, дорогенька, я не вірю — я знаю. Не це турбує мене, а те, як довго воно все триватиме і яку ціну ми змушені будемо заплатити за перемогу. Ну, та не розбивши яйця, не підсмажиш яєчні, тому покладімося на Бога й готуймо зброю.
— Часом я думаю, що зброя — це краще, аніж надія на Бога, — мовила панна Олівер.
— Ні, дорогенька, ви так не думаєте. Німці мали багато зброї в битві на Марні, та Провидіння вкоськало їх. Не забувайте про це. Згадуйте це щоразу, коли вас охоплять сумніви. Міцно стисніть бильця вашого крісла й повторюйте: «Зброя — це добре, та краще — віра у Всемогутнього, а Він на нашому боці, хай що про це каже кайзер». Моя кузина Софія занепадає духом так само, як ви. Учора взялася скиглити: «Падоньку, що ж нам робити, коли німці й сюди дістануться?» — «Ховати їх, — відрубала я, — місця на могили не бракує». Кузина Софія сказала, що я легковажна, та це неправда, панно Олівер, дорогенька — я просто спокійна й упевнена в британському флоті й наших канадських хлопцях. Я — наче той пан Вільям Поллок із Гарбор-Геда. Він уже дуже старий, а до того ж, багато років був хворий, і минулого тижня йому так погіршало, аж невістка сказала, що він, напевно, і вмер. «Дідька лисого, — мовив пан Поллок, хоч я й не беруся стверджувати, чи справді він проказав ці огидні слова, — я не вмер, і не вмру, доки тому кайзерові не дадуть прочуханки». Оце сила духу, якою я захоплююся!
— Я теж захоплююся, але розділити її не здатна, — зітхнула Гертруда. — Досі я завжди могла упоратися з тяжкими думками — тікала від них у край сновидінь, а поверталася свіжа й усміхнена. Але від цих думок я не годна втекти.
— І я також, — озвалася пані Блайт. — Тепер мені страшно лягати спати. Усе життя я любила ці веселі півгодини перед сном, коли можна уявити собі найдивовижніші речі. Нині мені уявляється зовсім інше.
— А я радію, коли надходить ніч і можна лягти, — мовила панна Олівер. — Я люблю темряву — бо можна знову бути собою… не треба всміхатися… чи вдавати несхитну віру в розмові. Та часом і я даю волю уяві… і бачу те саме, що й ви — жахливі картини… багато жахливих років попереду.
— Добре, що я не маю уяви, — відрізала Сьюзен. — Уникла цієї кари. Осьде, у газеті написано, що кронпринц ізнову вбитий[38]. Може, тепер він таки остаточно помре? А Вудро Вілсон[39] має намір писати чергову ноту. Цікаво, — підсумувала Сьюзен із гіркою іронією, що віднедавна лунала в усіх її коментарях щодо дій бідолашного президента, — чи живий іще шкільний учитель цього чоловіка?
У січні Джимсові виповнилося п’ять місяців, і Рілла відзначила цю дату тим, що перестала сповивати його.
— Він важить чотирнадцять фунтів[40], — радісно оголосила дівчина. — Саме стільки, згідно з Морганом, повинне важити п’ятимісячне немовля.
38
Ідеться, очевидно, про принца Оскара, генерал-майора німецької армії, п’ятого сина кайзера Вільгельма II та його дружини, імператриці Августи-Вікторії.
39
Томас Вудро Вілсон (1856–1924) — 28-й президент США; перебував на посаді впродовж 1913–1921 pp.