Уже ніхто не мав сумніву в тому, що Джимс перетворюється на вельми гарненького хлопчика. Його щічки тепер були круглі, пругкі й рожеві, очі великі та ясні, а при основі кожного пальчика він мав щонаймиліші ямочки. У нього навіть почало рости волосся, на превелике полегшення Рілли.
Блідо-золотавий пушок довкола Джимсової голівки був помітний за належного освітлення. Він був хорошим дитям, і зазвичай спав і їв саме так, як то описував Морган. Вряди-годи він усміхався, проте ніколи не сміявся, попри всі зусилля Блайтів. Це тривожило Ріллу, бо, згідно з Морганом, перший сміх мав пролунати від третього до п’ятого місяця дитячого життя. Джимс мав уже п’ять місяців, а досі не виявив жодного наміру засміятися. Чому? Чи немає в нього якихось відхилень від норми?
Одного вечора Рілла пізно повернулася додому зі зборів, на яких гленських юнаків агітували записуватися в добровольці, і де сама вона декламувала патріотичні вірші. Досі Рілла не зважувалася виступати на публіці. Вона боялася зашепелявити: так неодноразово ставалося з нею за сильного хвилювання. Коли її запросили до виступу на зборах у Верхньому Глені, попервах вона відмовилася — утім, невдовзі замислилась. Чи не було це виявом боягузтва? Що сказав би Джем, якби довідався? Отак промучившись два дні, Рілла зателефонувала голові Патріотичного товариства й дала згоду на виступ. Вона виступила й кілька разів зашепелявила, після чого всю ніч пролежала не склепивши очей, у тяжких муках скривдженого честолюбства. А проте два дні потому вона знову декламувала — тепер уже в Гарбор-Геді. Після виступу в Лобриджі й потойбіч затоки Рілла примирилася із власною невеличкою вадою, адже, крім неї самої, ніхто на це не зважав. Вона була така щира й чарівна, і мала такі ясні очі! Не один хлопчина записався до війська тому, що Ріллин погляд мовби звертався саме до нього, коли вона палко запитувала, чи може бути краща смерть на світі, аніж «за прабатькові могили, за жертовники богів»[41], чи то тремким від хвилювання голосом стверджувала, що «слави година цінніша за ввесь невизнаний вік»[42]. Навіть вайлуватий Міллер Дуглас так надихнувся після одного з її виступів, що Мері Ванс мусила цілу годину напучувати його. Тоді Мері скрушно заявила, що Рілла Блайт лише вдає, неначе побивається за Джемом — бо чого б то вона так намовляла братів та друзів інших дівчат записуватися в солдати?
Того вечора Рілла, утомлена й змерзла, радо пірнула у своє тепле ліжечко й затишно вмостилася попід ковдрою — утім, винувато подумавши, як поживають нині Джем та Джеррі. Проте щойно вона почала зігріватися й засинати, як Джимс розплакався й плакав дедалі сильніше. Рілла скулилася в ліжку, постановляючи дати йому виплакатися. Тези Моргана цілком виправдовували її. Джимсові було тепло, зручно й нічого не боліло; він був нагодований достоту так, як це пішло б йому на користь. Метушитися довкола нього за цих умов означало розбещувати дитину, а Рілла не мала такого наміру. Хай собі плаче, доки втомиться й знову засне.
Та згодом Ріллу почала бентежити уява. Припустімо, думала дівчина, я — крихітне, безпорадне, п’ятимісячне дитинча, і батько мій десь у Франції, а бідолашна матінка, що так тривожилася за мене, уже в могилі. Припустімо, я лежу в кошичку, у великій темній кімнаті, і на кілька миль довкола, як мені то здається, — жодного вогника чи живої душі. Припустімо, ніхто в цілім світі не любить мене — адже батько, який ніколи мене не бачив, навряд чи має до мене якісь почуття, надто, що він ані разу не поцікавився моєю долею. Хіба я й собі не заплакала би? Хіба не відчула б себе такою самотньою, всіма покинутою й переляканою, що просто не змогла б не заплакати?
Рілла підхопилася, витягла Джимса з колиски й уклала в ліжко побіля себе. Рученята в нього були холодні… сердешне малятко! Проте він негайно замовк. А щойно вона пригорнула його, як він засміявся — і то був справжній лагідний сміх, мов дзюркіт потічка, захоплений і захопливий.
— Ти мій малесенький! — вигукнула Рілла. — Ти тішишся, що вже не сам у великій темній кімнаті?
Вона захотіла розцілувати його й розцілувала. Рілла поцілувала його шовковисту запашну голівку, пухкеньку щічку, змерзлі долоньки. Їй захотілося міцно обійняти його, притиснути, як у дитинстві вона обіймала й притискала кошенят. Її охопило дивовижне, досі незвідане відчуття дбайливої ніжності.
Через кілька хвилин Джимс міцно заснув, а Рілла, слухаючи його тихе спокійне дихання й відчуваючи поруч тепле маленьке тільце, збагнула, що… нарешті… полюбила це дитя воєнної доби.
42
Цитата з вірша англійського поета Т.-О. Мордента «Поклик», написаного впродовж Семилітньої війни.