Одного разу, стежачи за Вілсоном та політичними перипетіями, Сьюзен натрапила на звістку, що дуже її схвилювала, і вигукнула в гіркому розпачі:
— У цього чортового кайзера тільки чиряк!
— Сьюзен, не лайтеся, — скривився лікар Блайт.
— Пане лікарю, дорогенький, «чортів» — це не лайливе слово. Хіба ж лайка — то не згадування імені Всевишнього намарне?
— Ну, воно не вельми… е-е-е… вишукане, — відповів лікар Блайт, підморгнувши Гертруді Олівер.
— Ні, пане лікарю, дорогенький, чорт і кайзер — якщо це дві різні особи — нітрохи не вишукані, то й говорити про них інакше ніяк не виходить. Тож я стоятиму на тім, що сказала, хоча завважте — я намагаюся не висловлюватися так у присутності маленької Рілли. І яке право мають газети писати, що в кайзера запалення легень і давати людям надію, коли у нього тільки чиряк? Чиряк! Бодай би вони обсіли його з ніг до голови!
І Сьюзен рушила на кухню, щоб відповісти на Джемів лист, який надійшов того дня, і з якого вона виснувала, що «благословенний хлопчик» потребує слова підтримки від рідних.
«Тату, сьогодні ми сидимо в старому винному льосі, — писав він. — Води по коліно й кишить щурами. Вогню нема й сіється мжичка, тож загалом доволі понуро. Але могло бути сутужніше. Я одержав посилку від Сьюзен — усе надійшло неторкане й ціле, тож ми влаштували бенкет. Джеррі зі своїм підрозділом — далі за лінією фронту; він каже, що пайка в них навіть гірша, ніж давня „тотожність“ тітки Марти. А в нас тут незле, тільки весь час одне й те саме. Перекажіть Сьюзен, що я не пошкодував би їй річної платні, аби лиш поїсти її імбирного печива у формі мавп — та хай вона не думає пекти й надсилати, бо все одно зіпсується дорогою.
Нас обстрілюють від останнього лютневого тижня. Учора одного хлопця з Нової Шотландії вбило просто біля мене. Снаряд вибухнув, а коли дим розвіявся, він лежав уже мертвий — не скалічений… лиш на обличчі застиг здивований вираз. Уперше в житті я зблизька побачив смерть, і було лячно… але тут швидко звикаєш до різних страхіть. Ми опинилися в зовсім іншому світі. Тільки зорі незмінні — але й вони чомусь інакше розташовані, аніж удома.
Перекажіть мамі, щоб не хвилювалася. Я добре даю собі раду — здоровий і впевнений у правильності свого рішення. Перед нами, по той бік лінії фронту, є те, що має бути зметене з лиця землі — от і все. Утілення зла, що погрожує довіку отруїти наші життя. Його необхідно знищити, тату, хай як довго це триватиме і хай якою ціною буде виконано. Перекажіть це нашим односельцям. Вони ще не розуміють, ЩО вирвалося тут на волю… я й сам не розумів, доки не опинився на фронті. Я думав, на мене чекає цікава пригода. Тут немає нічого цікавого — але я напевне там, де повинен бути. Коли я побачив, на що перетворилися будинки, сади і люди… тату, мені здалося, наче ті гуни вже марширують Долиною Райдуг і Гленом, і нашим іглсайдським садом. Тут теж були сади — прекрасні столітні сади, і що з ними сталося нині? Вони сплюндровані, осквернені! Ми боремося, щоб у наших любих рідних місцях, де ми бавилися змалку, могли згодом бавитися нові покоління дітей… боремося, щоб захистити й уберегти всі добрі, милі серцю речі.
Коли ви будете на станції, не забувайте гладити Понеділка за мене. Маленький друзяка так чекає мого повернення! Присягаюся, тату, часом у цих темних холодних шанцях мені тепліє на серці від самої лиш думки про те, що за тисячі миль, на старій гленській платформі, плямистий цуцик не спить так само, як я.
Перекажіть від мене Ріллі — я дуже тішуся, що її хлопчик так добре росте, і скажіть Сьюзен, що я затято нищу гунів та нужу».
— Пані Блайт, дорогенька, — стурбовано прошепотіла Сьюзен, — а що таке нужа [46]?
Пані Блайт відповіла їй теж пошепки, і додала, почувши нажахані вигуки Сьюзен:
— Так завжди стається в шанцях.
Сьюзен похитала головою й мовчки почовгала геть, щоб розпороти один із кутиків Джемової посилки й укласти туди густий гребінець.
Розділ 12
У дні Лангемарка
«Як могла весна настати й бути прекрасною серед такого жаху? — писала Рілла в щоденнику. — Коли сяє сонце й на вербах біля струмка з’являються жовті пухнасті сережки, і сад чепуриться й квітне, я не можу збагнути, що у Фландрії кояться такі страшні речі. Але вони кояться!