Минулий тиждень був жахливий для нас усіх, бо надійшли новини про бої за Іпр, Лангемарк і Сен-Жульєн[47]. Наші канадські хлопці виявили бездоганну мужність: генерал Френч[48] доповідає, що саме вони „урятували становище“, коли німці майже прорвали лінію фронту. Але я не відчуваю ні гордості, ані радості — лише гнітючу тривогу за Джема, Джеррі та пана Гранта. Щодня в газетах з’являються списки вбитих — і їх так багато. Я не можу читати їх — боюся натрапити на Джемове ім’я… адже ставалося й так, що люди бачили імена своїх рідних у списках до прибуття офіційної телеграми. Зо два дні я відмовлялася підходити до телефона, бо відчувала, що не витримаю цієї жахливої миті між власним „Алло“ та відповіддю в слухавці. Здавалося, що ця мить триває сотні років — так страшно було почути: „Надійшла телеграма на ім’я лікаря Блайта“. Потім мені стало соромно, що я скидаю все на маму та Сьюзен, і я почала змушувати й себе відповідати на телефонні дзвінки. Але мені так само важко. Гертруда проводить уроки, перевіряє учнівські твори, готує питання до іспитів — усе як завжди, та я знаю, що подумки вона ввесь час у Фландрії. Я ніколи не забуду виразу її очей.
І Кеннет тепер у війську. Він одержав звання лейтенанта й улітку чекає відправки на фронт — так він написав мені. Лист його був короткий — здається, Кеннет не думає ні про що, крім війни. Я вже не побачу його до від’їзду — а може, і взагалі не побачу. Інколи я питаю себе, чи не наснився мені той вечір на маяку Чотирьох Вітрів? Він мовби стався в іншому житті, багато років тому, і всі забули про нього… крім мене.
Учора на канікули повернулися Нен, Ді та Волтер. Щойно Волтер вийшов із поїзда, Понеділок метнувся до нього, ошалілий від щастя. Певне, думав, що й Джем приїхав із ним. Та вже за мить він не зважав ані на Волтера, ані на його пестощі, а стояв собі й нервово махав хвостом, озираючи решту пасажирів… і я ледь не заплакала від його погляду, адже хтозна — можливо, Понеділок ніколи вже не побачить, як Джем іде назустріч йому. Потім, коли всі розійшлися, песик глянув на Волтера й лизнув йому руку, мовби кажучи: „Я знаю, ти не винен, що він не приїхав… даруй, що я розчарований“, — і потрюхикав назад під дашок, у той свій химерний спосіб, коли здається, що задні лапи біжать у геть протилежному напрямі, аніж передні.
Ми намагалися забрати його додому — Ді навіть присіла, поцілувала його між очей і сказала: „Понеділочку, дружочку, ходімо з нами — тільки до вечора“. А Понеділок мовив — саме так! — „Пробач, але я не можу. Я повинен зустріти тут Джема, а вже о восьмій прибуде наступний поїзд“.
Добре, що Волтер удома… хоч він так само сумний і тихенький, як на Різдво. Але я виявлятиму свою любов до нього, розраджуватиму й надіюся, що він знову сміятиметься, як колись. Я певна, що Волтер стає для мене щодня важливіший.
Позавчора Сьюзен сказала, що в Долині Райдуг розквітли проліски. У цю мить я випадково глянула на маму. Вона геть перемінилася на виду й тихо, здушено скрикнула. Мама здебільшого така енергійна й весела, що годі збагнути справжні її відчуття; лише час від часу, коли їй стає надто важко триматися, вони вихоплюються назовні. „Проліски! — мовила вона. — Торік Джем приносив мені перші проліски!“ — а тоді підхопилася й вийшла геть із кімнати. Я готова була побігти в Долину Райдуг і принести їй оберемок пролісків, та знала, що не цього вона хоче. А вчора Волтер просто рушив у видолинок і приніс мамі проліски — усі, які зміг відшукати. Ніхто йому нічого не казав — він сам згадав, що раніше Джем носив мамі проліски, і заступив його. Це означає, що він дбайливий і лагідний. А хтось надсилає йому жорстокі листи!
Дивно, як то ми живемо собі, наче нічого не відбувається… наче жахливі події в Європі ніяк не стосуються нас, а будь-який день не може принести нам страшні звістки. Але ми живемо. Сьюзен прополола город; вони з мамою закінчили генеральне прибирання в домі, а наш молодіжний осередок Червоного Хреста влаштовує благодійний концерт на користь бельгійців. Ми готувалися цілий місяць, і весь цей час боролися з недоброзичливцями. Міранда Прайор обіцяла допомогти нам з одною зі сцен, та коли вже вивчила роль, батько її зворохобився й заборонив їй брати участь у нашій затії. Я не винувачу Міранди, але гадаю, що вона могла б виявити бодай якусь власну волю. Якби вона хоч раз наполягла на своєму, їй удалось би приструнчити батька. Що він удіє, коли вона веде все його господарство й може оголосити „страйк“? Я швидко дала б раду з Місяцем із Баками — відшмагала б його батогом чи вкусила, якби ніщо інше не допомогло. Але Міранда — слухняна й поштива донька, і довгі будуть її дні на землі[49].
47
Упродовж другої Іпрської битви (21 квітня — 25 травня 1915 р.) німецькі війська вперше в історії застосували хімічну зброю проти армії союзників.
48
Джон-Дентон-Пікстон Френч (1852–1925) — британський воєначальник, фельдмаршал британської армії, очільник британських експедиційних сил на Західному фронті впродовж 1914–1915 pp.